Україна сучасна, незалежна, молода, суверенна, демократична, соціальна, правова держава, яку зробив її такою народ усе, що створено руками, думками і діями людей те із чого вона складається, живе та буде житти є люди, є Україна.
Народ — це основа будь-якої країни. Його дії, прагнення та мотивації створюють не лише матеріальні досягнення, але й формують саму сутність держави. Кожен вчинок, кожен вибір людини впливає на загальну картину суспільства, закладаючи фундамент його розвитку та ідентичності.
Те, чого люди прагнуть — свободи, справедливості, добробуту — знаходить своє відображення в законах, політиці, культурі та цінностях країни. Люди своїми діями творять історію. Коли народ єдиний у своїх прагненнях, це стає рушійною силою для змін. Саме ця єдність перетворює ідеї на реальність, а мрії на конкретні дії.
Країна не існує окремо від свого народу. Її успіхи чи поразки — це відображення колективної волі, переконань та зусиль її громадян.
Мрія про вільну Україну живила цілі покоління. Від козацької доби до часів визвольних змагань, від незалежності 1991 року до подій Євромайдану — кожен історичний етап відбивав прагнення народу до незалежності й правди. Особливо важким став період — Революція Гідності та протистояння повномасштабної агресії росії проти України. Це стало символом того, що українці готові відстоювати свої цінності, незалежно від викликів.
Сьогодні Україна — це країна, яка будується на фундаменті спільних ідей: гідності, свободи, солідарності та національної єдності. Той факт, що українці не злякалися труднощів і не підкорилися зовнішньому тиску, доводить: вони завжди прагнули мати таку країну, в якій цінуються їхні мрії та прагнення. Це їхні дії та мотивація сьогодні визначають, якою буде Україна завтра.
Україна проходить 4 рік війни випробувань за незалежність своєї країни і вона тримається дуже потужно, не дивлячись на біль, страждання, сльози та загибелі своїх дітей. Бо народ не здається він підтримує один одного та не дозволяє країні впасти на коліна, воїни, наші герої сучасності продовжують боротися і битися проти ворога до останніх сил, а народ підтримує як може, кричить про свій біль на всю планету та підніміє дух.
Сьогодні розповімо про людей, які надихають на перемогу, роблять неможливе, допомагають та роблять добро, розповсюджують українську мову, розвивають політичні, соціальні, культурні та економічні сфери, захищають країну, керуть державою.
Спортсмени
Спортсмени – це не просто люди, які досягають фізичних висот, вони є уособленням таланту, дисципліни та наполегливості. Їхній шлях до успіху часто складається з тисяч годин тренувань, самовдосконалення та подолання власних обмежень. Ці люди не лише вміють досконало виконувати свою роботу на полі, в рингу чи на арені, а й демонструють високу емоційну витривалість та інтелект. Вони володіють унікальною здатністю поєднувати природні здібності з кропіткою працею, стаючи прикладом для наслідування. Наші переможці є гордість своєї країни, які здобувають досягнення на світових змаганнях, відіграють важливу роль у прославленні своєї країни, особливо в умовах війни. Їхні досягнення стають символом надії та єдності для нації, демонструючи світу, що їхній народ, попри всі труднощі, має силу і волю до перемоги. Спортивні перемоги привертають міжнародну увагу до проблем, з якими стикається країна, створюючи платформу для обговорення війни, несправедливості чи гуманітарних криз. Водночас вони піднімають моральний дух співвітчизників, додаючи їм віри у краще майбутнє та підтримуючи солідарність нації.
Ольга Харлан - найтитулованіша спортсменка України.
Фехтувальниця Ольга Харлан нещодавно 3 серпня у складі української жіночої збірної здобула золоту медаль на Олімпіаді-2024 в Парижі. Це її шоста олімпійська нагорода, яка зробила Харлан найтитулованішою українською спортсменкою.
Саме Харлан, як лідер команди шаблісток, вийшла останньою на фінальний двобій з представницею Республіки Корея. Українка не просто відіграла три очки відставання, але й вийшла вперед, принісши перше золото для своєї країни на іграх 2024 року.
На цій Олімпіаді для Харлан це друга нагорода - 29 липня вона завоювала бронзу в індивідуальних змаганнях на шаблі.
Шлях до перемог
Ольга Харлан народилася в Миколаєві 4 вересня 1990 року. Її батько займався вітрильним спортом, але батьки віддали дитину на бальні танці.
Однак згодом через фінансові труднощі Оля була змушена залишити танці і її перевели у безкоштовну секцію фехтування. Туди її привів хрещений батько, який і став першим тренером Харлан.
У фехтуванні дівчинка почала стрімко прогресувати і вже в 13 років завоювала кубок України. Вже в наступному році українка взяла участь в чемпіонаті Європи серед юніорів і посіла друге місце.
Ще через рік Ольга дебютувала на чемпіонаті світу і там завоювала бронзу. В 14 років вона стала майстром спорту міжнародного класу.
В 17 років українка стала чемпіонкою світу серед юніорів, а вже через рік взяла участь у своїх перших Олімпійських іграх. В Пекіні-2008 українська збірна з Харлан у складі сенсаційно у фіналі перемогла господарок китаянок, завоювавши золоті медалі.
Драматургія того фіналу була схожа на цьогорічну. Українки поступалися суперницями, але наприкінці двобою змогли відіграти відставання, вирватися вперед і виграти з мінімальною перевагою.
І знов лідерську роль на себе взяла Харлан.
На наступній Олімпіаді в Лондоні в неї була бронза в індивідуальних змаганнях, через 4 роки - знову бронза в одиночці і срібло в командних змаганнях.
Але на Олімпіаді в Токіо, яка через пандемію коронавірусу відбулася не в 2020, а в 2021 році, Харлан сенсаційно вилетіла вже в першому раунді змагань. Фехтувальниця заявила, що морально втомилася і хоче відпочити. Щоправда, доволі швидко спортсменка повернулася до змагань і вже в 2022 році разом з командою завоювала бронзу на чемпіонаті Європи.
Загалом українка є 6-разовою чемпіонкою світу і 8-разовою чемпіонкою Європи з фехтування.
В 2021 році вона взяла участь у телевізійному шоу "Танці з зірками", де у підсумку посіла друге місце.
У 2010-му році Ольга Харлан стала депутатом Миколаївської міськради від Партії регіонів. У 2012-му була у списку регіоналів до Верховної Ради, але до парламенту не пройшла. Пізніше говорила, що більше ніколи не буде "лізти в політику".
Їй навіть присвятили Барбі - ляльку-фехтувальницю з серії під назвою Role Models. Харлан отримала персональну копію від виробників іграшки.
Цю Барбі спортсменка в серпні 2023 року виставила на аукціон. Зароблені 382,6 тисячі гривень вона передала на реабілітацію військових.
За ці кошти 14 українських бійців пройшли реабілітацію та трьох прооперували.
Напередодні цьогорічної Олімпіади українка заявила, що, можливо, зробить перерву у спортивній кар'єрі для особистого життя.
"Мені треба подбати про себе, я не хочу вставати з ліжка у 50 років і нічого не вміти. Я хочу постаріти, я хочу створити сім’ю, я теж хочу жити іншим життям", – казала Харлан.
Однак парадокс в тому, що українка взагалі могла не потрапити в змаганнях в Париж. Все через війну в Україні і бойкот російських фехтувальниць.
Бій проти росіянки
В липні 2023 року Ольга Харлан перемогла росіянку, що виступала у нейтральному статусі, Анну Смірнову в 1/32 чемпіонату світу з фехтування в Італії. Перемогла і вибула зі змагань, бо відмовилась потиснути росіянці руку.
На цьому чемпіонаті українка була фавориткою і мала високі шанси на перемогу. Через інцидент з росіянкою її відсторонили від змагань.
Українська федерація фехтування закликала виключити російську шаблістку Анну Смірнову зі списку нейтральних спортсменів.
Річ у тому, що росіянка в Instagram висловлювала підтримку російської армії, яка веде агресивну війну проти України.
Через дискваліфікацію Харлан могла проступити Олімпійські ігри в Парижі.
Однак через декілька днів Міжнародний олімпійський комітет виправив ситуацію.
Президент МОК Томас Бах повідомив, що українка дочасно і автоматично отримує своє місце черед учасників Олімпіади.
"Враховуючи вашу унікальну ситуацію, Міжнародний олімпійський комітет забронює для вас додаткове місце на Олімпійських іграх 2024 в Парижі на випадок, якщо вам не вдасться кваліфікуватися на змагання у період, що лишився попереду", - наголосив він.
Через декілька місяців "чорну карту" для Харлан скасувала також Міжнародна федерація фехтування.
Українка каже, що отримувала погрози після тієї ситуації.
"Були погрози на мою адресу. Спочатку їх було дуже багато і я не звертала на них уваги. Але були й такі, які відверто лякали. Тепер все минуло. Впевнена, що погрози ще будуть, бо, у росіян, як кажуть, "горить дуже сильно". І це дуже приємно", - говорила Харлан в серпні 2023 року.
Завоювавши нагороду на Олімпіаді-2024 українка заявила, що присвячує свою медаль Україні, її оборонцям, а також усім спортсменам, яких вбила держава-агресор Росія.
У Ольги Харлан була мрія зібрати 5 олімпійських медалей, як про символ 5 олімпійських кілець і вона здійснила цю мрію. Хто як не Ольга показують наполегливість та віру своєї праці, такі люди дуже мотивують. Дякуємо за ці перемоги для України вони дуже важливі, а Ользі Харлан бажаємо ще більше перемог.
Олександр Усик - український непереможний професійний боксер, заслужений майстер спорту України.
Має звання абсолютного чемпіона світу в першій важкій вазі (2018-2019 рр.), кращого професійного боксера за версією видавництва The Ring (2022-2023 р). Наразі спортсмен є одним із найвідоміших боксерів у суперважкій вазі. 18 травня 2024 року став абсолютним чемпіоном світу у суперважкій вазі.
Всесвітню популярність Усик здобув 2021 року, коли переміг в поєдинку проти чемпіона у важкій вазі Ентоні Джошуа. До своєї перемоги Олександр прагнув давно. Спортсмену довелося тривалий час набирати м'язову масу, щоб виступити проти досвідченого важковаговика.
Результатом поєдинку стала перемога Усика за одноголосним рішенням усіх суддів. За свої старання спортсмен був нагороджений 5 поясами: IBF, WBA (Супер), IBO, WBO, WBC.
Історія успіху в боксі
Професійна кар'єра Олександра Усика почалася з роботи в компанії K2 Promotions, що належить братам Кличкам. Тренером перспективного юного боксера став Джеймс Алі Башир, який спеціально переїхав в Україну, щоб навчати Усика.
З самого початку кар'єри Олександр відмовлявся виходити на ринг зі слабшими суперниками. У результаті цього він здобув безліч перемог над спортсменами, які вже мали на той момент кілька титулів. До 2016 року в Усика було зафіксовано 9 перемог у 9 зустрічах. Завдяки цим успіхам він отримав можливість виступити проти чемпіона світу у важкій вазі Кшиштофа Гловацького. Олександр впевнено здобув перемогу і став чемпіоном світу вже в десятій сутичці.
Надалі Олександр продовжував захищати титул, що не завжди було просто для спортсмена. Йому доводилося постійно набирати і підтримувати вагу для відповідності категорії. У фіналі суперсерії, що складається з безлічі яскравих боїв, тренером Олександра став Анатолій Ломаченко. На спортсмена чекав бій із російським чемпіоном Муратом Гассієвим. Вирішальний поєдинок ускладнюється і політичною ситуацією, адже Усику необхідно було їхати до москви. Але спортсмен впорався із завданням і здобув тріумфальну перемогу. Після цього він отримав звання чемпіона світу в першій важкій вазі та став володарем унікального трофея імені Мохаммеда Алі.
Надалі Олександр перейшов у надважку вагу. Виступи спортсмена стали більш рідкісними, а перемоги не завжди простими. Але все змінилося після бою з Ентоні Джошуа. Він став 12 чемпіоном світу, перемогу над яким здобув Олександр Усик під час своєї професійної кар'єри.
Значущі бої
Олександр Усик провів безліч значущих боїв. Серед них:
⦁ Поєдинок із Кшиштофом Гловацьким. Бій проходив у 2016 році в Польщі на батьківщині Гловацького. До цього поєдинку суперник Усика не мав серйозних поразок, тому перемога українця стала подивом для фанатів обох спортсменів. У результаті тріумфу Усик отримав титул чемпіона світу в першій важкій вазі за версією WBO.
⦁ Бій проти Майріса Брієдіса. Наступну знамениту перемогу Олександр здобув 2018 року, виступивши проти титулованого латвійського боксера. Сутичка закінчилася присвоєнням Усику звання чемпіона світу за версією WBC.
⦁ Поєдинок проти Мурата Гассієва. Виступаючи проти росіянина у 2018 році українець здобув впевнену перемогу. За результатами бою Усик отримав безліч титулів, був нагороджений ексклюзивним кубком Мохаммеда Алі та отримав грошовий приз у розмірі 10 мільйонів доларів.
⦁ Бій і реванш з Ентоні Джошуа. Поєдинок з Ентоні 2021 року став третім здійсненим у важкій вазі для українського спортсмена. Олександр проводив його як андердог, але виступив украй успішно, здобувши впевнену перемогу та відібравши в Джошуа всі чемпіонські титули. У 2022 році відбувся реванш, у якому Ентоні безуспішно намагався відновити свої звання. Спроба не увінчалася успіхом, і Усик знову здобув перемогу.
Усе життя мені кажуть що в мене нічого не вийде, але це не виходить у тих, хто не пробує робити.
Я не буду слухати тих, хто мені каже не роби цього, я навпаки буду робити і в мене обов'язково вийде тому, що я в це вірю.
Путь подужає ведучий, той хто йде не зупиняється, хто проходить усі перешкоди перед досягненням цілі є багато перешкод є багато стопів, які хочуть тебе зупинити, якісь сумніви, невпевненість, критика так ось не треба зупинятися, треба просто йди і все вийде.
Є Господь Бог в нього і треба вірити, деякі люди, кажуть якщо ти його не бачиш то, як ти можеш в нього вірити. А я от зараз сиджу і спостерігаю як вітер хитає дерева, ми вітер не бачимо - ми бачимо його дії. Так же із вірою, віра дуже потрібна в себе і Бога.
⦁ Чемпіонський поєдинок із Даніелем Дюбуа. Бій відбувся 26 серпня 2023 року в Польщі. Суперником Усика став володар титулу регулярного чемпіона світу Даніель Дюбуа. Сутичка закінчилася перемогою Усика, але результат викликав безліч суперечок. Причиною цього став удар нижче пояса, здійснений Даніелем, після якого українець отримав перепочинок і зміг продовжити бій із новою силою. Проте судді не скасували свого рішення, і на даний момент Усик визнаний переможцем.
Спортивні досягнення
За свою спортивну кар'єру Олександр Усик встиг зробити безліч спортивних досягнень. До найбільш значущих можна віднести такі з них:
2008 рік - чемпіон Європи (до 81 кг).
2012 рік - звання олімпійського чемпіона (до 91 кг).
2012 рік - найкращий спортсмен України.
2016 рік - перший рядок у рейтингу найперспективніших боксерів світу за версією британського телеканалу BoxNation.
2016 рік - п'ятий рядок у рейтингу найкращих боксерів за версією WBC.
2016-2019 рік - чемпіон світу в першій важкій вазі (WBO).
2018-2019 рік - чемпіон світу в першій важкій вазі (WBC, The Ring, IBF).
2018-2019 рік - суперчемпіон світу в першій важкій вазі (WBA).
2018 рік - номінація BBC "Найкращий іноземний спортсмен року".
2018 рік - боксер року за версією The Ring, ESPN, Sports illustrated, Yahoo, BoxingTalk.
2018 рік - нокаут року (з Тоні Белью) за версією WBC.
2019 рік - нагорода найкращому боксеру ESPY.
2020 рік - п'ята сходинка в рейтингу найкращих боксерів сучасності за версією журналу The Ring.
2021 рік - чемпіон світу у важкій вазі (IBO).
2021 рік по теперішній час - чемпіон світу у важкій вазі (WBO, IBF).
2021 рік по теперішній час - суперчемпіон світу у важкій вазі (WBA).
2022 по теперішній час - чемпіон світу у важкій вазі (The Ring).
2024 - Єдині титули WBA, WBO, IBF і WBC. І перейшов у статус «абсолютний».
Нагороди
Крім спортивних титулів і досягнень Усик має також і інші нагороди. Серед них:
2011 рік - орден за внесок у розвиток спорту 3-го ступеня.
2012 рік - орден за внесок у розвиток спорту 2-го ступеня.
2012 рік - звання почесного громадянина міста Сімферополь.
2018 рік - орден преподобного Іллі Муромця 1-го ступеня.
2022 рік - орден за внесок у розвиток спорту 1-го ступеня.
Сім’я
Олександр Усик є не тільки успішним професійним боксером з безліччю перемог і досягнень, а й зразковим сім'янином. Інформацію про своє особисте життя спортсмен не приховує і охоче ділиться нею з журналістами. Свою майбутню дружину Катерину Хмелевську Олександр зустрів ще під час навчання в школі. Протягом багатьох років молоді люди зустрічалися, а 2009 року уклали офіційний шлюб. На той момент Катерина вже була вагітна первістком.Загалом у пари народилося троє дітей - дочка Єлизавета (2010 рік), сини Кирило (2013 рік) і Михайло (2015 рік). Ніхто з юних спадкоємців поки не пішов стопами батька. Донька захоплюється танцями, старший син грає у футбол, а молодший зайнявся тенісом. Олександр зізнається, що головна запорука його успіху - вміння правильно розподіляти свій час. Так, більшу частину життя він витрачає на спілкування з сім'єю і спорт, все інше для нього має другорядне значення.
Ще з 2014 року Усик активно підтримував українських військових на сході країни. Він неодноразово відвідував їхні розташування, щоб підняти моральний дух солдатів. Після введення російських військ на територію України у 2022 році Олександр ухвалив непросте рішення про вступ до загону територіальної оборони. Але вже в березні був змушений покинути стрій через підготовку до бою з Ентоні Джошуа. Після завершення сутички Усик привселюдно заявив, що присвячує свою перемогу рідній країні та всім, хто її захищає.
2024 рік став вирішальним для Олександра. 18 травня він бився за титул абсолютного чемпіона світу проти Тайсона Ф'юрі. Бій тривав усі 12 раундів і завершився перемогою Усика за рішенням суддів. Останній подібний бій відбувся 25 років тому, коли Ленокс Льюїс став чемпіоном світу, тож це воістину історичний бій не тільки для українського спортсмена, а й для всього світу.
Вигравши бій з Ф'юрі, Олександ Усик згадав про свого батька, який постійно правильно мотивував його.
Батько ти чуєш мене ми це зробили
Процитувавши свого батька :
Син ти можеш я чую, я відчуваю, створи можливості шукай їх та дій, якщо ти будеш тільки сидіти думати то воно саме не прийде.
Треба зробити так, щоб ви когось надихали.
Одні із цитат Олександра Усика
Самий страшний суперник - це я . Цілі треба ставити, щоб до них йти є шлях і треба не зупинятись бо ти більше не можеш зійти на гору, рухайся помаленьку потихеньку, але рухайся та дій у своїй справі.
Олександр Усик - це чемпіон, який наполегливо працював над собой, не здавшись, віривши в себе та Бога. Досягнувши величезних успіхів та перемог, лише завдяки своїй праці. Він є тією людиною яка мотивує, надихає і є прикладом для всіх. Чемпіон приніс величні перемоги і своїй країні, дякуємо йому за його наполегливу праці і бажаємо ще більших перемог.
Ярослава Магучіх - українська легкоатлетка, що спеціалізується на стрибках у висоту.
Олімпійська чемпіонка 2024 року і бронзова призерка Олімпіади 2020.
У 2024-му Магучіх побила світовий рекорд зі стрибків у висоту, який тримався 37 років. На етапі Діамантової ліги у Парижі українка з першої спроби злетіла на 2,10 м, а менш ніж за місяць вона стала олімпійською чемпіонкою. Крім Олімпійських ігор, влітку Ярослава Магучіх виграла всі турніри, в яких брала участь, включно з чемпіонатом Європи та фіналом Діамантової ліги.
Взимку їй також не було рівних. Єдиним турніром у приміщенні, з якого вона повернулася без «золота», став чемпіонат світу в Глазго, проте й там спортсменка виграла медаль, ставши срібною призеркою.
Початок спортивної кар'єри
Легкою атлетикою почала займатись у 7 років. У 13 років Ярослава Магучіх вперше поїхала на змагання з легкої атлетики до Польщі. На дебютному турнірі дівчина завоювала "срібну" нагороду. Після цього, ще до 2015 року, Ярослава поєднувала стрибки з бігом. Але врешті Магучіх сфокусувалась на висоті й вже за рік стала чемпіонкою України серед спортсменів 2001 року народження. У 2017 році імʼя Ярослави Магучіх почули на міжнародному рівні: українка перемогла на юнацькому ЧС з результатом 1,92 м. У липні 2018-го Магучіх виграла на юніорському ЧЄ, а у жовтні тріумфувала на юнацькій Олімпіаді.
У 2018-2019 роках Ярослава почала змагатись на дорослому рівні, і одразу змогла себе показати. У Досі (Катар) Магучіх стала наймолодшою переможницею в історії Діамантової ліги.
У тому ж сезоні, в американському Юджині, Ярослава встановила новий рекорд. Магучіх стала наймолодшою стрибункою у висоту, якій підкорилася позначка вища за два метри.
Вже під час повномасштабної війни Ярослава Магучіх змогла вийти на ще елітніший рівень. З 2022 року на рахунку українки золоті медалі на ЧС у Белграді (2,02) та Будапешті (2,01), золото ЧЄ у Мюнхені (1,95), Стамбулі (1,98) та Римі (2,01), а також перемога на Європейських іграх у Польщі (1,97 м).
Окрім цього Ярослава Магучіх тріумфувала у фіналах Діамантової ліги: у 2022 році у Швейцарії (2,03) та у 2023-му у США (2,03).
Світовий рекорд у стрибках у висоту
7 липня на етапі Діамантової ліги в Парижі Ярослава Магучіх стрибнула на 2,10 м та встановила новий світовий рекорд у стрибках у висоту.
Досягнення українка встановила після того, як гарантувала собі перемогу із результатом 2,03 м. Спершу Магучіх взяла з другої спроби висоту 2,07 м та оновила особистий рекорд, а потім з першої спроби подолала планку на 2,10 м.
Світовий рекорд у жіночих стрибках у висоту тримався 37 років, але його побила українка Олександра Магучіх, бажаємо ще більших перемог.
Олександр Хижняк - український боксер-любитель, олімпійський чемпіон 2024 року. Чемпіон світу (2017), чемпіон Європи (2017), чемпіон світу серед молоді (2012), чемпіон літніх Олімпійських ігор 2024, віце чемпіон літніх Олімпійських ігор 2020, бронзовий призер Європейських ігор (2015), призер чемпіонату Європи серед молоді, чемпіон України (2016). Заслужений майстер спорту України.
Початок спортивної кар’єри
Боксом Олександр почав займатись з п'яти років. У цей спорт його привів батько, і з тих пір тренує його. На перші міжнародні змагання боксер поїхав уже у 16 років. 2012-го у Єревані він став переможцем на юнацькому чемпіонаті світу з боксу. Так його почали залучати до дорослого боксу і збірної України.
Шлях до Олімпійського золота
2017-го року Олександр став чемпіоном Європи та світу. Через два роки Хижняк переміг на Європейських іграх. Для того, аби зібрати усі можливі нагороди в любительському боксі, йому лишалось перемогти на Олімпіаді.
Вже на дебютних для себе Олімпійських Іграх у Токіо 2021-го український боксер був близький до того, щоб стати чемпіоном: дійшов до фіналу змагань, лідирував за суддівськими оцінками після двох раундів. Однак втримати перевагу не зміг: у третьому раунді потрапив у нокдаун, який рефері відрахував як нокаут.
Після Олімпіади у Токіо Хижняк міг перейти з аматорського боксу у професійний — схожий шлях проробили низка українців: брати Клички, Олександр Усик, Василь Ломаченко та інші. Проте одразу ж після поразки український боксер наголосив: планує залишатися і на наступний відбірковий цикл до Парижа, щоб знову поборотися за олімпійське "золото".
Ліцензію на Олімпіаду у Парижі Хижняк здобув на Європейських іграх-2023, ставши чемпіоном змагань. У підсумку він став лише одним з трьох українських боксерів, які вибороли путівки у Парижі. У фіналі Олімпіади Хижняк здолав казахстанця Нурбека Оралбая роздільним рішенням суддів у ваговій категорії до 80 кг. Наполегливість та праця Олександра Хижняка привела до його мети та перемоги на Олімпійський іграх і принесла Україні 1 місце з боксу, мотивує та надихає приклад спортсмена, бажаємо ще більших перемог.
Ілля Ковтун - український гімнаст, срібний призер Олімпійських ігор 2024 року.
Бронзовий призер чемпіонату світу та Європи з багатоборства.
Шлях з дитинства до спорту
Любов до спорту Іллі разом зі старшою сестрою змалку прививав батько. Сам спортсмен родом із Черкащини. Перший тренер Іллі - Ірина Володимирівна і до тепер. Саме тренерка знайшла гарний підхід та любов до спорту, що хопець тікав зі школи на тренування і тренувався до самого вечора.
У тренера Ірини Володимирівни була збірна у Черкащині, але так склалося, що тільки Ілля пішов у великий спорт. Тоді тренерка з командою вирішили, що поїде з Іллею на олімпійську базу в Конча-Заспі, щоб дати йому можливість спробувати. На олімпійській базі “Конча-Заспа” у Києві з часом Ірина Надюк стала тренером спочатку молодіжної збірної, а потім дорослої. Саме там до початку повномасштабного вторгнення продовжував тренуватися гімнаст Ілля Ковтун.
Підготовка до сезону кубку світу 2023
Одразу після Нового року Ілля Ковтун розпочав активну підготовку до серії Ліцензійних Етапів Кубка світу та до Чемпіонату Європи.
– Складність виникла в тому, що на новорічні свята Ілля дуже-дуже сильно перехворів. Через це певний час вони витратили на відновлення організму після хвороби.
Я вже давним давно поставив собі за мету готуватися так до змагань, щоб без нагород не повертатися. А мій тренер завжди керується бажанням максимально розкрити мої здібності, – розповідає гімнаст.
Змагання етапів Кубка світу тривали майже два з половиною місяця, враховуючи перерву на Чемпіонат Європи. На кожному з чотирьох етапів Ілля підіймався на подіум і став найтитулованішим гімнастом змагань: в його активі одразу вісім нагород – п’ять золотих, дві срібні та одна бронзова.
“ДАВИВ ІЗ СЕБЕ УСІ СОКИ”: П’ЯТЬ ЗОЛОТИХ МЕДАЛЕЙ У СЕЗОНІ КУБКА СВІТУ-2023 - каже тренер.
Від результатів етапів Кубка світу залежить можливість потрапляння до Чемпіонату світу, тому на змагання приїжджають, як кажуть, кращі з кращих. На першому старті Ілля здобув золото на брусах. Мене переповнювало відчуття, що я можу й мушу ще. Це мій вид й треба його вдосконалювати більше. Фінал на опорному стрибку – це було феноменально.
Олімпійські ігри 2024
Ілля Ковтун приніс Україні першу медаль в Олімпіаді-2024 у спортивній гімнастиці та друге срібло для України загалом.
Як проходив фінал
Ковтун відкривав фінал на паралельних брусах, підвищивши складність до 7.0 балів. За виконання український гімнаст отримав оцінку 8.5 бала, отримавши у підсумку 15.500 бала.
Випередити Ковтуна вдалося лише китайцеві Цзиньюаню — він виконав програму складністю 6.9 з виконанням 9.3 бала, за що отримав 16.200, як і у кваліфікації.
Ковтун втримався на другій позиції. Топ-3 замкнув японець Шінносуке Ока, який останнім завершив змагання.
Ми працюємо максимально плідно для здобуття нагород нашою країною й підняття бойового духу нашого народу. Стараємося піднімати наш прапор на найвищу сходинку спортивного п’єдесталу, надихати наших людей та нагадувати усьому світу про події в Україні - каже Ілля.
Ілля Ковтун виборив першу медаль України на Олімпіаді-2024 у спортивній гімнастиці завдяки своїй наполегливості, старанності та праці, яка показала результат, задля цього покладено багато зусиль, праці над собою, ризик і дуже багато сил, доречі для України це 13-та медаль на Олімпійських іграх у спортивній гімнастиці та перша за вісім років. Бажаємо ще більших перемог.
Збірна України з футболу - національна збірна команда України з футболу, яка виступає під егідою Української асоціації футболу. Найвище досягнення в офіційних міжнародних змаганнях — вихід до 1/4 фіналу чемпіонату світу 2006 року.
У 2024 році пройшла на Євро у вирішальному матчі плей-оф українські футболісти здобули перемогу над Ісландією: виграли з рахунком 2:1. Матчі чемпіонату стартували 17 червня. Змагання пройшли з 14 червня по 14 липня.
Футболісти збірної України закликали світ підтримувати Україну перед стартом Євро-2024, звернувшись до людей з нагадуванням про війну і розповівши про свої міста та щоденні обстріли. Європа дуже гарно сприйняла збірну та вболівальників України підтримуючи українців і вболіваючи за збірну.
Попередній склад збірної України на чемпіонат Європи-2024:
Головний тренер Сергій Ребров.
Воротарі: Бущан, Трубін, Лунін
Захисники: Матвієнко, Конопля, Бондар, Тимчик, Миколенко, Забарний, Сваток, Таловєров, Михайліченко
Півзахисники: Ярмоленко, Шапаренко, Бражко, Степаненко, Зубков, Судаков, Зінченко, Циганков, Мудрик, Сидорчук, Маліновський
Нападники: Довбик, Яремчук, Ванат.
Резервний список: Різник, Сікан, Попов, Буяльський, Кабаєв, Ярмолюк.
Зустрілася у матчах з Румунією, Словаччиною та Бельгією.
Перший матч Україна з Румунією 0 : 3, Україна програла з поразкою.
як то кажуть не треба недооцінювати своїх суперників.
Збірна зібралась з силами і останні дві гри були на дуже високому рівні.
Україна Словаччина 2 : 1 матч проходив у Дюссельдорфі, збірна вирвала перемогу у матчі проти Словаччини.
Україна -Бельгія 0 : 0 проходила в Штутгарті, і вирішальним матчем залишився перший і Україна вилетіла з Євро 2024. Але гра з Бельгією була на гарному рівні.
Усі хлопці професійні футболісти, які вміють гарно грати, у всіх бувають програші та перемоги, а у збірної України все ще попереду тому бажаємо перемог.
Сильна нація та, яка зберігає єдність і підтримує одне одного завжди.
І в часи поразок, і в часи перемог.
Дякуємо збірній Україні з футболу.
Попри невтішний результат вони билися за нашу країну.
Наші великі перемоги попереду!
Перемоги України.
А поки тримаємо удар, піднімаємося, щоб рухатися далі, щоб у майбутньому стати сильнішими!
Слава Україні!
Героям Слава!
Жан Беленюк - український спортсмен і політик .
Борець греко-римського стилю. Багаторазовий чемпіон світу і Європи, призер цих змагань, чемпіон Олімпійських ігор у Токіо (2020), срібний (2016) та бронзовий призер Олімпійських ігор (2024), перший в історії України борець, що виграв три медалі на Олімпійських іграх, чемпіон і срібний призер Європейських ігор (2019, 2015), бронзовий призер Універсіади (2013). Заслужений майстер спорту України. Заслужений працівник фізичної культури і спорту України (2024)[10]. Народний депутат IX скликання, перший афроукраїнець — депутат ВРУ.
Життєві успіхи
Щодня дворазовий чемпіон світу Жан Беленюк по дві години тренується у спортзалі. Під час змагань тренування тривають по п’ять годин. Готуватися до боїв не завадила навіть передвиборча кампанія до Верховної Ради й робота депутатом. У розпал виборів Беленюк виграв Чемпіонат Європи, а після отримання мандата – Чемпіонат світу.
Своєї головної мети – перемоги на Олімпіаді – борець наразі не досяг. У 2016 ‑му в Ріо‑де‑Жанейро він став другим. Жан не схильний звертати на обставини: «Якщо хочеш виграти олімпійське золото, то маєш бути готовий відстояти в партері шість хвилин», – говорив він. Іншими словами, провести весь поєдинок в не дуже вигідній позиції, в яку тебе поставив суддя. Беленюк підкреслює, що спорт виробив у ньому його головну якість – витримку. Чорношкірому спорт сменові доводилося тренуватися з суперником крайньоправих поглядів, який постійно намагався його зачепити. «Але я ігнорував, моє завдання було показати результат», – розповідав він.
У Верховній Раді Беленюк займається питаннями спорту та молодіжної політики.
Головні факти про Жана Беленюка
⦁ Жан Беленюк виховувався мамою українкою. Його батько, громадянин Руанди, загинув внаслідок військового перевороту під час громадянської війни на батьківщині.
⦁ Жан Беленюк почав займатися боротьбою у 2000 році. Перші перемоги прийшли до Жана на юніорських змаганнях.
⦁ На чемпіонаті світу у 2010 році Жан був другим, а через рік став чемпіоном Європи серед юніорів та отримав бронзову медаль на чемпіонаті світу з греко-римської боротьби серед юніорів.
⦁ Перше досягнення на дорослих змаганнях прийшло до Жана у 2012 році. На чемпіонаті Європи у Белграді український борець став бронзовим призером турніру.
⦁ У вересні 2019 року Жан Беленюк завоював золото на чемпіонаті світу та став дворазовим чемпіоном світу з греко-римської боротьби. Вперше цей титул він завоював у 2015 році.
⦁ У серпні 2021 року Жан став Олімпійським чемпіоном, вигравши золото на Олімпійських іграх у Токіо. Жан приніс перше золото для України з греко-римської боротьби.
⦁ Жан брав участь в олімпіадах. Беленюк- власник ордена «За заслуги» І, ІІ та ІІІ ступенів. Перший орден ІІІ ступеня Жан отримав у 2016 році на ХХХІ літніх Олімпійських іграх у Бразилії. Орден II ступеня — у 2019 році на II Європейських іграх у Мінську. Орден І ступеня – у 2021 році на ХХХІІ літніх Олімпійських іграх у місті Токіо. Беленюк був нагороджений орденами за досягнення високих спортивних результатів, виявлені самовідданість та волю до перемоги.
⦁ У серпні 2021 року Беленюк отримав військове звання старшого лейтенанта та нагородний пістолет Макарова.
Український борець Жан Беленюк втретє у кар'єрі здобув нагороду Олімпійських ігор. Після "срібла" Ріо-де-Жанейро у 2016 році та "золота" Токіо-2020, спортсмен виборов бронзову медаль Ігор у Парижі у вазі до 87 кілограмів. У поєдинку за третє місце він переміг польського борця Аркадіуша Кулинича з рахунком 3:1.
"Бронзове" протистояння на Олімпіаді-2024 стало останньою сутичкою для Беленюка. Після поєдинку, окрім вже фірмового для спортсмена гопака, він символічно зняв борцівки та залишив їх у центрі рингу. Таким чином Жан підтвердив завершення 24-річної змагальної кар'єри.
Більше медалей за Беленюка в олімпійській історії України мають лише чотири спортсменки. Серед них Ольга Харлан (фехтування) та Яна Клочкова (плавання), які здобули по п'ять нагород, а також Олена Костевич (стрільба) та Інна Осипенко-Радоміська (веслування), в яких по чотири медалі.
Бронзовий призер Олімпійських ігор-2024 розповів про враження від змагань у Франції, важкість здобуття медалі та плани після завершення змагальної кар'єри.
⦁ Про підготовку до Олімпіади-2024 та завершення кар'єри
"Сподіваюся, що не востаннє [дивитимуся на мати], просто не боротимуся. Я планував піти ще після Токіо, і тренер спонукав це зробити, але потім змінив свою думку, і я залишився ще на три роки. По суті на півтора року, бо не змагався і не тренувався", — зізнався борець.
"Я задоволений, бо є медаль, є результат. З порожніми руками з 2013 року я не повертався в Україну. Дуже задоволений, що завоював цю медаль. Щиро вдячний всім, хто допомагав, підтримував, нашим Збройним Силам, бо лише завдяки їм ми можемо тут знаходитися та одягати форму «Ukraine»", — додав Жан.
На Паралімпійських іграх — 2024 в Парижі збірна України виборола 82 медалі. Після десятьох змагальних днів це стало пʼятим результатом серед усіх збірних і сьомим — у медальному заліку. Загалом українські паралімпійці здобули 22 золоті медалі, 28 срібних і 32 бронзові.
Денис Остапченко - 23-річний параплавець класу S3, представляє Полтавщину.
Дворазовий паралімпійський чемпіон Токіо-2020 та Парижа-2024. Чотириразовий чемпіон світу 2023 року та чинний чемпіон Європи у 50-метрівці на спині.
Головною мрія Дениса є не власні перемоги у спорті, а перемога України у війні. Говорить, що має й інші, але вони зараз не так важливі порівняно з головним бажанням спортсмена.
Мрія звісно, як у всіх мрія — це перемога України та мир. Якщо особиста мрія, то напевно, світовий рекорд встановити.
Із Парижа-2024 полтавець Денис Остапченко привіз паралімпійські золото, срібло і бронзу. У кар’єрі спортсмена — це вже друге «золото» на Паралімпіадах. Перше він здобув на іграх-2020 у Токіо, де тріумфував на 200-метрівці вільним стилем. Друге золото отримав на п’ятдесяти метрах на спині.
Денис на паралімпійських іграх у Парижі завоював 4 медалі: золото на 50 метрах на спині, срібло на 50 метрах вільним стилем, також срібло на дистанції 200 метрів вільним стилем, і бронза в змішаній естафеті 50 метрів.
Шлях до спорту
Перші свої кроки у спортивний світ Денис робив ще у 6-річному віці.
У кожного спортсмена є цілі та завдання, але ось планувати отримання нових нагород не варто, — ділиться своїм спостереженням дворазовий паралімпійський чемпіон Токіо-2020 та Парижа-2024 Денис Остапченко.
Денис Остапченко : Ми не загадуємо на майбутнє скільки ми хочемо взяти, скільки ми візьмемо медалей. Ми просто стараємося зробити все можливе, аби здобути ці нагороди. Цілі були, ну звісно ціль — це взяти нагороди, золото взяти, але скажімо так, що стовідсоткової впевненості, що ось я візьму золото, такого не було. Тобто була ціль, вона йшла, як ціль, але не як план.
Підготовка до Паралімпіади — 2024 була для Дениса Остапченка складною, — зазначає спортсмен. Адже під час війни тренування часто переривалися тривогами або й взагалі відмінялися.
Складніше, через постійні повітряні тривоги ми постійно спускалися до бомбосховищ, або скасовувалися тренування. Ми переживали за басейн, щоб в нього нічого не попало. Тобто, ще моральна тривожність стосовно підготовки.
Сьогодні Денис, ще тренується, але вже днями поїде у довгоочікувану відпустку. А вже з кінця жовтня повернеться до басейну де працюватиме над собою заради наступних перемог для рідного міста і держави. До чемпіонату світу з параплавання 2025 року у Сінгапурі. Саме до цих змагань готується зараз дворазовий паралімпійський чемпіон Токіо-2020 та Парижа-2024 Денис Остапченко.
Це буде чемпіонат світу у Сінгапурі. Десь він напевно буде в такий же час, як ось це. Наскільки вони важливі? Та будь-які змагання важливі, бо не має неважливих змагань. Буду сподіватися, що ми й там покажемо гарний результат.
Денис Остапченко - справжній спортсмен, який показує неймовірні результати своєю працею, такі люди мотивують.
Єгор Дементьєв - український велогонщик, чотириразовий чемпіон літніх Паралімпійських ігор.
Єгор навчався спочатку в школі «Ада», а потім «Надії України». Після школи вступив до спеціалізованого училища з велосипедного спорту в Харкові, а потім КУЕІТУ, на програміста.
Велосипедним спортом займається з 10 років. У віці 14 років здобув призове місце на змаганнях на приз газети «Вечірній Харків».
З 2007 року перейшов до клубу Спортклуб «ІСД», до цього відвідував Кременчуцьку ДЮСШ «Аванград». Основним тренером, що готує Єгора до стартів є і залишається Роман Радченко. Також тренує сина його батько Віктор Петрович. До того як потрапити у паралімпійський спорт, добився великих успіхів у звичайному. У 2009 році став чемпіоном України серед гонщиків до 23 років у груповій гонці. Були й міжнародні змагання, де я займав призові місця. Потім з'явилася можливість кваліфікуватися у паралімпійському спорті. У 2011 році на Чемпіонаті Світу в Італії я зайняв 3 місце.
2011 року Єгор потрапив у ДТП: у Донецьку його збив автомобіль. У результаті отримав компресійний перелом хребта. Єгор провів у ліжку чотири місяці. Це поставило під загрозу його подальшу спортивну кар'єру.
Йому вдалося досить швидко реабілітуватися після травми. Вже у листопаді 2011 року Єгор повернувся до спорту: почав тренуватися у Криму, успішно виступив на міжнародних змаганнях серед паралімпійців у Лос-Анджелесі, де завоював золото, а потім показав гарні результати на турнірі зі здорового велоспорту.
На Паралімпіаді 2012 у Лондоні Єгор виступав у чотирьох дисциплінах: дві трекові та дві шосейні, і завоював дві золоті медалі.
У 2013 На Чемпіонаті світу з велоспорту, що проходив у місті Бьє-Комю (Канада) Єгор Дементьєв став чемпіоном в індивідуальній гонці на час 34:47.88.
У серпні 2021 року на Літніх паралімпійських іграх 2020 Дементьєв виборов срібну медаль на роздільній шосейній гонці (клас С5).
А у 2024 Українець Єгор Дементьєв вперше за 12 років став чемпіоном Паралімпіади-2024 у шосейній груповій гонці серед спортсменів класів С4-5.
Перше "золото" за 12 років на рівні Паралімпіад у шосейній гонці. Перед цим український велосипедист тріумфував на Іграх у Лондоні.
Четверте "золото" Дементьєва у шосейних гонках (у 2012 та 2016 роках став чемпіоном у гонках з роздільним стартом).
Загалом дев'ята медаль Дементьєва на Паралімпіадах (шість виборов у шосейних гонках, три — у велотреку).
16-те "золото" України на Паралімпійських іграх-2024.
Пишаємось такими людьми, бажаємо більших перемог.
Благодійники
Громадські діячі, які збирають кошти для допомоги країні, грають вирішальну роль у підтримці військових та забезпеченні необхідними ресурсами під час війни. Це люди, котрі часто залишаються поза увагою, але їхні зусилля мають величезний вплив на життя як окремих військових, так і на фронтові операції в цілому.
Діяльність благодійників включає різноманітні ініціативи: від організації зборів коштів до купівлі та передачі військової техніки, засобів захисту, медичних товарів та навіть транспортних засобів. Вони вміють об’єднувати навколо себе тисячі людей, надихаючи на спільні дії заради великої мети — підтримки армії та захисту країни.
Важливим аспектом є їхня відповідальність: благодійники не лише збирають кошти, але й прозоро звітують перед громадою за кожну витрачену гривню, що створює довіру і спонукає інших долучатися до благодійних справ.
Багато з них закривають великі збори на мільйони гривень, що дозволяє оперативно забезпечувати військових усім необхідним для виконання бойових завдань. Ці люди не вимагають нагород чи визнання, але їхня відданість і самовідданість заслуговують на найбільшу повагу.
Сергій Стерненко - український активіст, волонтер, блогер, юрист, голова громадської організації «Небайдужі».
У минулому — очільник одеського осередку «Правого сектору».
Небайдужий громадянин України, постачальник бавовни, інвестор у територіальну цілісність України», — як сам називає себе Сергій у своїх соціальних мережах
Це далеко не байдужа людина по відношення до країни, справедливості та законності, бореться за свої права та права країни та громадян. Активіст, який побачивши несправедливість гори підійме, аде доб’ється справедливості та правди
Участь та організація активістської діяльності
Сергій Стерненко брав активну участь у «сміттєвій люстрації». Власне, він її вигадав та організував у період, коли закінчилася Революція Гідності, а суспільство гостро реагувало на прояви беззаконня та несправедливості.
У 2015 був в списку «100 впливових одеситів» та представив фонд «Журналісти за демократію».
У 2014 та 2017 роках Сергій Стерненко також брав участь у зривах концертів Світлани Лободи, Ані Лорак, Костянтина Райкіна в Одесі. Як заявляв активіст, ці артисти «підтримували окупацію Криму і виступали на Донбасі». Також Сергій був учасником пікетування російського консульства та інших заходів.
У квітні 2018 року Стерненко став одним із засновників громадської організації «Небайдужі» в Одесі.
2 листопада 2019 року активіст зареєстрував петицію до Президента України про обмеження права на в’їзд на територію України громадян держави-агресора РФ. Стерненко зазначив, що це особливо актуально через «нинішнє загострення на фронті» та стягування російських військ до українських кордонів». За 10 днів петиція набрала необхідну кількість підписів.
24 лютого 2022 року Сергій Стерненко отримав зброю та приєднався до підрозділу «Гонор», який звільняв Київщину. Після деокупації Київщини Стерненко продовжив займатися волонтерською діяльністю та взяв на себе забезпечення деяких військових підрозділів.
Під час роботи в «Правому секторі» Сергій Стерненко був учасником та організатором ліквідації точок збуту наркотиків в Одесі.
Youtube діяльність
У Сергія Стерненка є свій відеоблог на YouTube під назвою STERNENKO. Станом на вересень 2024 року, на нього підписано 1,99 млн користувачів. У блозі опубліковано 2,1 тис. відео.
У відеоблозі Сергій розповідає про резонансні події в Україні, зокрема підіймає такі теми, як втрати РФ у війні, провокації на польському кордоні, скандали в росії, удари по Криму тощо. Також блогер постійно проводить на власному каналі збори для допомоги ЗСУ.«Стерненко — на зв’язку!» — саме під таким гаслом Сергій веде свій блог. Ще одна коронна фраза, яку Стерненко часто використовує у своїх відео: «Наша русофобія недостатня».
Сергій Стерненко зайнявся волонтерською діяльністю майже від самого початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
10 жовтня 2022 року росія завдала наймасовішого від початку повномасштабного вторгнення ракетного удару по всій території України. Після цього Сергій Стерненко і Фонд Сергія Притули оголосили збір коштів на помсту росіянам. Кошти збирали на закупівлю безпілотників для ЗСУ. 11 жовтня 2022 року активістам вдалося зібрати понад 352 мільйонів гривень донатів, при цьому початкова планка була 100 млн грн.
За допомогою коштів з інших зборів, які також організував Сергій Стерненко, вдалося виготовити нову українську зброю. Ці засоби ураження застосували під час атаки на військовий аеродром у Пскові. У ніч на 1 вересня 2023 року військові ГУР МО знищили 4 російських літака та ще 2 літака пошкодили.
8 листопада 2023 року на своїй сторінці в соціальній мережі Сергій Стерненко виклав відео знищення російського ЗРК «Тор» військовими 103-ї бригади територіальної оборони. Операцію вдалося успішно провести завдяки FPV-дронам, які закупив Стерненко. Пізніше, 6 грудня 2023 року, такими ж дронами, придбаними за донати, знищили частину новітнього зенітно-ракетного комплексу С-350 «Вітязь» вартістю 135 млн доларів.
Сергій Стерненко організовує збори на дрони для ЗСУ на постійній основі, передає їх у підрозділи та аналізує досвід використання FPV-дронів військовими. Станом на лютий 2024 року, Стерненко передав на фронт близько 28 тисяч безпілотників.
Тому разом ми непереможна сила. Підписуйтесь на http://www.youtube.com/@STERNENKO і допомагайте зі зборами.
https://t.me/ssternenko
https://www.instagram.com/s_sternenko?igsh=MXBieHJra2tremJtcw==
Бо це дуже важливо для нашої країни і добре, що є такі люди як Сергій Стерненко, який дуже багато допомагає, тому слідкуйте за ним в соцмережах і донатьте на збори. Навіть декілька гривень є дуже важливими.
Валерій Маркус - український військовий, письменник і мандрівник, колишній головний сержант 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура».
У 2014 році у складі 25-ї ОПДБр Валерій Маркус брав участь у боях за звільнення Краматорська, Жданівки, Вуглегірська, Шахтарська, Добропілля, Комунара та Дебальцевого.
Мрія і реальність
Маркус народився у 60-тисячному райцентрі (місто не уточнюється на прохання героя). На запитання про навчання відповідає, що гарні оцінки в нього були тільки з фізкультури й до військової підготовки. Усе решта не мало значення: він з 15 років знав, що хоче бути серед «найкрутіших хлопців, які живуть на планеті» – у повітряно-десантних військах.
Наступного дня після 18-го дня народження він кинув ПТУ, де навчався на електрика, і прибув у військкомат. Звідти його відрядили за мрією у 169-й навчальний центр «Десна». Надворі був 2011 рік, і реальна українська армія дуже відрізнялася від очікувань юнака. «Ініціатива має (в оригіналі – нецензурна лексика. – Forbes) ініціатора», культура неповаги до солдата, незакінчений перелік завдань на кшталт «фарбуй, копай, носи». Приблизно так Маркус описує враження від перших місяців в армії в автобіографічній книзі «Сліди на дорозі».
Бажання бути десантником перемогло дратування від «армійщини». Уже за три дні Маркус підписав контракт і шукав способи потрапити на справжню війну. Навіть давав хабар $300, аби у складі миротворчої групи поїхати до Африки. Гроші взяли, до Африки не відправили.
Війна знайшла хлопця на батьківщині. Навесні 2014-го розпочалася антитерористична операція на Донбасі. У складі 25-ї бригади Маркус звільняв Краматорськ і Жданівку, брав участь у боях за Вуглегірськ, Шахтарськ, Добропілля, Комунар та Дебальцеве.
Блогерство та збори
Тоді ж розпочалася його «кар’єра» блогера. «Я інколи викладав фотографії з гарним змістом, щоб мама не хвилювалася… Але те, що хтось сторонній може зацікавитися моєю сторінкою, читати мої «новини», я і подумати не міг», – згадує Маркус у своїй книзі. Він прибідняється. Два роки, що він воював на Донбасі, контент його соцмереж – це результати боїв, обстріли й армійське життя. І вже тоді у нього з’явилися перші 5000 підписників у YouTube Маркуса (зараз їх понад 300 000). А його відео, де він із побратимами звертається до Гіркіна, стало віральним і набрало понад пів мільйона переглядів.
У 2016 році він проходить реабілітацію, три місяці лікувався. Його визнали непридатним до військової служби. Після звільнення із ЗСУ розпочався драматичний період його життя. Маркус пробував себе на кількох цивільних посадах, ніде довго не затримався (чим і де конкретно займався – не розповідає).
Психологічні проблеми спонукали його поїхати у 1800-кілометрову подорож шляхом святого Якова. У 2019-му він вирушив у 3000-кілометровий піший тур країнами Скандинавії. Його соцмережі стають схожими на нескінченний тревел-блог. Це має помірний успіх: за його словами, з 2017 року аудиторія соцмереж збільшувалася на 10 000 підписників щороку.
Повномасштабна війна початок
Майже перше, що зробив Маркус 24 лютого 2022 року – подзвонив до знайомих із рідної 25-ї бригади із запитанням, як до них приєднатися. Але вони вже були далеко, тому в обхід військкомату Маркус через знайомих пробився напряму до 30-ї бригади. «Коли все почалося, у мене не було іншого морального вибору», – небагатослівно пояснює своє рішення йти воювати Маркус. Перші два місяці після вторгнення він був розвідником у складі цієї бригади.
У квітні Маркусу й капітану Івану Шаламазі, 25, запропонували очолити й сформувати 47-й окремий стрілецький батальйон (Маркус відмовився розповідати, від кого саме надійшла пропозиція і як). «Цей підрозділ – магнум опус мого життя. І зараз усі мої ресурси й досвід я застосовую, щоб це був безпрецедентний підрозділ у ЗСУ», – каже він.
Маркус називає свій 47-й батальйон стартап-підрозділом. Тут відповідна «корпоративна» культура, головні вимоги до охочих приєднатися – бажання вчитися і розвиватися, українська позиція й повага один до одного. Окрема увага до культурного розвитку військових. Очолити цей напрям Маркус покликав Олександра Положинського, лідера гурту «Тартак». Воєнної тактики бійців підрозділу навчають інструктори з приватних іноземних військових компаній.
«До Маркуса дуже висока довіра, – говорить військовослужбовиця 47-го батальйону, яка попросила не називати її ім’я. – Довіра на війні – ознака, що командир толковий, правильно підбирає людей і бореться за них, у критичній ситуації швидко приймає рішення». Чим займається батальйон, яке у них завдання, Маркус не каже.
На війні Маркус не забув про соціальні мережі. Від початку вторгнення він зробив близько сотні постів у Facebook, Instagram, TikTok, Twitter (зміст постів у всіх соцмережах майже ідентичний). Попит на воєнний контент зашкалював. «За останні чотири місяці у Facebook приріст 50 000, в Instagram – 140 000», – підраховує військовий.
Військовий уміє не лише фандрейзити у соцмережах. У липні він зробив пост, у якому розкритикував політику військкомів – «повістка як спосіб покарання». Допис розлетівся по соцмережах, його поширили 7500 разів у Facebook і він набрав понад 50 000 лайків в Instagram. Можливо, це збіг, але того ж дня міністр оборони Олексій Резніков заявив, що «служити країні й захищати країну – це точно не має бути покаранням».
На шостому місяці війни у Маркуса – понад пів мільйона фанів у соцмережах, він лідер за загальною кількістю підписників серед блогерів-військових. «Я не дуже публічна людина. Вже починаю себе некомфортно почувати», – каже стриманий і неговіркий Маркус. І додає: «Соцмережі для мене – це робота». У це легко повірити: Маркус – єдиний серед топблогерів у формі, хто дисципліновано веде всі популярні в Україні соцмережі.
Валерій Маркус – один із найяскравіших представників цього «спецпідрозділу». Армія підписників допомогла Маркусу залучити близько $2 млн і дозволяє реформувати регулярну армію. Він допомагає формувати 47-й окремий стрілецький батальйон, який вже розширюється до полку.
Допомагайте скоріше закінчувати збори (пам’ятайте гроші зберігають життя наших людей) і слідкуйте за Валерієм Маркусом він вам точно розкаже про наші реалії та покаже.
instagram та donate
Ігор Лачен - український волонтер та інфлюенсер.
Він є автором Telegram-каналу "Лачен пише"
У послужному списку 23-річного блогера та волонтера з Дніпра — десятки реалізованих збирань коштів і кілька гучних проєктів: "Ловець шахедів", "Народний Байрактар" і Black Box. Telegram-канал "Лачен пише", аудиторія якого вже перетнула позначку в 1,5 млн. Ігор створив у січні 2022 року — щоб коментувати економічні та політичні новини світу. Однак повідомлення про можливий наступ росії змусили Лаченкова кардинально змінити робочий вектор.
"Лачен пише" швидко здобув довіру читачів — насамперед тому, що група неанонімна, має реального творця. Автори (над наповненням каналу зараз працюють три людини) проводять ретельний фактчекінг новин і не відмовляються визнавати власні помилки. Стрімку популярність каналу Ігор пояснює тим, що опинився у правильному місці у правильний час: "Люди шукали оперативні новини, їм хотілося мати надійне джерело інформації".
Через куратора дніпровського штабу Благодійного фонду Сергія Притули блогер познайомився із самим Сергієм. Ідея "Народного Байрактара" літала в повітрі — потрібна була лише нагода її реалізувати. У червні 2022 року Притула та Лаченков ініціювали проєкт для збору 600 млн гривень на придбання турецьких безпілотників. За словами Ігоря, в досягнення такої амбітної мети він вірив від початку, але і припустити не міг, що гроші зберуть лише за три дні. Наступним гучним збором став "Ловець шахедів" — проєкт, розроблений спільно з Monobank і фандрейзинговою платформою United24 та спрямований на залучення 100 млн гривень для закупівлі системи протидії іранським дронам Shahed Saeghen. За перші 20 хвилин акції українці надіслали близько 3 млн, а зібрати всю суму вдалося за рекордні 8 годин.
Одним з недавніх масштабних проєктів Лаченкова став Black Box — ініціатива, створена спільно з Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України та Благодійним фондом "Повернись живим". Її особливість — повна секретність: наповнення "боксу" ГУР МО обіцяє оприлюднити тільки після перемоги. На збір необхідних 230 млн гривень знадобилося більше часу, ніж на реалізацію попередніх проєктів, тому Ігор зазначає: "Зібрати таку суму на щось невідоме ще треба зуміти".
Станом на січень 2023 року команді Лаченкова вдалося отримати пожертв на понад 1 млрд гривень. Тепер на сторінках соціальних мереж блогера можна знайти більш "точкові" збори — на потреби конкретної людини чи формування. "Дивимося, де зараз "пекло", спрямовуємо допомогу саме туди", — каже Ігор.Instagram
А що до того, що багато хто з українців не донатить : Мене завжди дратує теза «не хочу донатити, бо побачив, яка в країні корупція».По-перше - кому ти донатиш? Безпосередньо хлопцям, які країну захищають, чи на тендер? Податки ти й так платиш кожного дня, а корупція в нашій країні була завжди. По-друге коли у медіа з'являються гучні історії про недоцільне використання коштів, або про корупцію, то це навпаки завжди краще, ніж якби всі мовчали і це тихенько відбувалося.Якраз завдяки ЗМІ, журналістам та детективам ми наближаємось до відсутності толерантності до корупції. Таким чином можна багато на що впливати і показати, що громадянам не байдуже на подібні дії влади. А твої 100 грн, які ти "зажав" через новину про корупцію, можуть врятувати комусь життя і, скоріш за все, ця людина виявиться кращою за більшість тих, хто займається тендерами. Твої 50 грн можуть збільшити втрати ворога, якого більше за нас в декілька разів та який має величезний ресурс. А донатами ми маємо хоч якийсь шанс йому протистояти.Україна тримається на людях, яким не байдуже. Поки є ці люди наша країна існуватиме. Життя ніколи не було і не буде справедливим. Світ є нейтральним, тільки люди встановлюють оцінку діям, але завжди є розвиток та еволюція. Для мене особисто наше суспільство стало на дві голови вищим, хоча не цілком і не одразу.
На запитання про прийдешнє Лаченков відповідає стримано: "Як і більшість українців, сьогодні я не будую жодних планів, дивлюся максимум на місяць уперед. Тому що таке життя". Але над майбутнім контентом "Лачен пише" замислюється: "Можливо, повернуся до економічної та політичної аналітики. Зараз Україна в центрі уваги всього світу, але насправді він дивиться не тільки на нас. У світі ще багато чого відбувається".
Повернись живим - український фонд компетентної допомоги армії. Один із найбільших фондів допомоги українським військовим, а також Центр ініціатив ПЖ — громадська організація, яка сприяє посиленню сфери безпеки та оборони України.
БФ «Повернись живим» діє з 2014 року. Наша ключова мета — зробити Сили оборони ефективнішими, допомогти зберегти життя військових і системно протидіяти ворогові. Для цього Фонд закуповує обладнання, зокрема, тепловізійну оптику, квадрокоптери, автомобілі, системи спостереження та розвідки. «Повернись живим» також є першою благодійною організацією в Україні, яка отримала дозвіл на закупівлю та імпорт товарів військового та подвійного призначення. Зокрема, командою організації придбано для підрозділів Сил оборони комплекс ударного БпЛА Bayraktar TB2, 12 спеціальних броньованих автомобілів, понад 4600 одиниць колективного піхотного озброєння — мінометів, кулеметів, гранатометів.
Наші інструктори підготували більше 10 тисяч висококваліфікованих військових фахівців: саперів, снайперів, операторів безпілотних літальних апаратів та піхотного озброєння, а ще навчають домедичній допомозі і розгортають навчально-тренувальні комплекси з такмеду у ЗСУ, сприяють проведенню секретних місій, про які ми обов’язково розповімо після перемоги.
З 2014 року (станом на квітень 2024-го) Фонд зібрав на потреби Сил оборони України понад 12 мільярдів гривень. Ми маємо прозору фінансову звітність. Кожну пожертву та закупівлю можна відстежувати у режимі реального часу.
У 2018 році команда Фонду «Повернись живим» розширила свою роботу і додала спочатку аналітичний, а потім ветеранський напрями. З часом вони стали відділами і сформували Громадську організацію «Повернись живим!».
У 2024 році ГО «Повернись живим!» трансформувалася в Центр ініціатив ПЖ. Робота Центру відбувається в громадському середовищі, що доповнює діяльність благодійного фонду. Наразі Центр має два основних напрями діяльності: аналітичний та ветеранський.
Аналітичний напрям досліджує стратегічне середовище України. Використовуючи результати аналізу, команда пропонує комплексні рекомендації для посилення спроможностей сектору безпеки та оборони країни.
Ветеранський відділ Центру ініціатив ПЖ розвиває культуру відновлення ветеранів/ок та військовослубовців/иць після поранень, травм та/чи захворювань через адаптивні види спорту.
З 2022 по 2024 рік - ЗАГАЛЬНА СУМА ПОЖЕРТВ 12 811 165 445ГРН.
Це настільки потужна команда, яка робить збори у такий важкий час, а головне настільки все прозоро, що кожен може зайти на Повернись Живим і перевірити останній донат і звіт по використаним донатам.
Публічні діячі
Сучасні блогери та інфлюенсери через інтернет і соціальні мережі швидко поширюють свої ідеї, формують тренди і впливають на суспільні настрої. Їхня близькість до аудиторії робить їх потужними агентами змін. В таких важкий час блогери перетворилися у волонтерів, які залучають своїх підписників до корисних речей і допомагають військовим або людям, що потребують допомоги. Саме вони зараз формують громадську думку та світогляд, бо інфлюенсери несуть відповідальність за свої дії не тільки перед собою, а і великою армією слідкувачів. Зараз розповімо про тих публічних діячів, які правильно спрямовують свою популярність .
Василь Байдак - український стендап-комік і волонтер.
Свої виступи часто сам характеризує як комедію спостереження. У листопаді 2023 року увійшов до рейтингу "Української правди" 100 українських лідерів, гумориста відзначили у категорії "Культура".
З березня 2022 року Василь Байдак, разом з іншими коміками України долучився до волонтерських зборів коштів на потреби ЗСУ, проводить благодійні стендап-виступи в зоні ведення бойових дій.
Вторгнення спричинило бум благодійності в Україні. Впродовж 2022 року благодійниками стали 86% мешканців України, йдеться в дослідженні Zagoriy Foundation. Кількість людей, хто донатить регулярно, дещо падає, свідчать дані лютневого опитування Gradus Research: у жовтні 2022-го таких було 51%, а у лютому 2023-го – 50%.Фундамент зборів Байдака – творчість і системність. Комік запускає нові креативні кампанії регулярно, але не частіше раза на місяць. Результат? Кліп «Просто скинь донат» зібрав 500 000 грн на портативний антидрон за три години. Відео «Требабус» за добу залучило на автомобілі для аеророзвідки 1,4 млн грн, хоча метою були 800 000 грн.«Ми з дружиною хочемо збирати кошти, – резюмує Байдак. – Нас паяє, і відчуття, що ти допомагаєш, робить легше».
Василь створює чудові стендапи, його жарти підбадьорюють людей у тяжкі періоди. Навіть самі військові у відповідь на вдячність за зібрані кошти, присилають кумедні відео з отриманою технікою Байдаку і його підписникам і дякують людям за донати, а Василь Байдак конвертує все честно у Shark, Fpv-дрони, авто та РЕБИ.
До своїх акціонів Василь Байдак відноситься дуже креативно, що глядач просто не може відірватись від шоу. У 2024 році як і в 2023 був організований кудлатий збір до дня народження Василя, щоб люди кидали донати і голосували чи стригтися чи ні, а в день народження Байдак виконує обіцянку за результатами банок прямо на сцені, в цьому році запропонував долучатися своїм підписникам зробити теж саме і зібрати для ЗСУ донатів. Тож підсумком аукціону і збору вийшло 3 313 511 грн - це вау, як потужно. Над цим акціоном і збором працювало 125 людей. І всю суму конвертували у 120 FPV-дронів.
У березні Василь закрив збір на 7 млн гривень і придбав: Реби, дрони, Екофлоу, mavik 2x та FPV- дрони.Травень закритий збір на 1,4 млн гривень на БПЛА Арес. Червень закритий збір з Курганом і Агреганом на 5 млн.
Також 2023 року був створений Антоном Тимошенко, Василем Байдаком, Володимиром Дантесом, Славою Кедр та Олегом Свищ - гурт під назвою Badstreetboys, хлопці створюють гарний контент, знімають кліпи, пишуть прикольні пісні щодо зборів і збирають донати Badstreetboys. І за цей рік хлопці зібрали більше 27 мільйонів гривень для ЗСУ, що відзначив Кирило Олексійович Буданов і подякував хлопцям і їхнім підписникам.
А тур Європою зі стендапом приніс Василю Байдаку 11 368 056 грн на ГУР. Взаголом було проведену 21 виступ, 20 міст, 13 країн, 52 години на сцені, 336 лотів розіграно.
Не вистачить слів описати, який Василь Байдак творчий, працьовитий і скільки він допомагає країні. Пишаємось такими людими, які дуже мотивують, тож слідкуйте за Василем Байдаком і підтримуйте його збори Instagram та Youtube.
Курган і Агрегат - український хіп-хоп гурт із Харківської області. Актори, блогери та волонтери.
«Курган & Агрегат» – діаманти української поп-культури. Вони «свої», безпосередні. Це проявляється у живій мові, метафорах у поезії, інтерв’ю та реальному житті». У 2021-му «Курган & Агрегат» розпочали український тур з альбомом «Зембонджу». Охопили близько половини обласних центрів і планували продовжити навесні 2022-го. Не встигли. Війна зупинила тур, випуск треків, кліпів, а також прем’єру фільму Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург», де брати Насірови – у головних ролях.
«Планів було багато, – каже Аміль Насіров. – Але в нас їх вкрали».Тепер Володченко, учасник гурту Курган & Agregat, служить у добровольчому батальйоні, Насірови допомагають ЗСУ. Від початку вторгнення зібрали близько 7 млн грн. Для збору донатів залучають лояльну аудиторію Instagram. «Курган & Агрегат» пишуть музику з 2014 року. «Вони модерністи, не роблять контент заради контенту або хайп заради хайпу», – каже Максим Сердюк.
Українці оцінили нетиповий продукт. Артисти почали збирати по 6000 людей на фестивалях, а кліп на пісню «Ретузіки» в YouTube переглянули 650 000 разів. «Ми показали простоту, і люди її викупили. Це – наше головне досягнення», – резюмує Насіров.
Курган і Агрегат, гурт який за два роки не провів жодного всеукраїнського туру, гурт який за два роки не випустив жодної пісні, гурт який за два роки не зняв жодного музичного кліпу, АЛЕ за два роки гурт Курган і Агрегат змогли конвертувати свою впізнаваність в десятки мільйонів гривень у вигляді дронів, автівок, тепловізорів та інших необхідних речей для українського війська!
2024 рік почали з передачі 15 дронів та швидкої допомоги для ЗСУ. Закрили збір 1 000 000 грн і придбали 6 Mavic combo nf 2x Dij Mavic 3 Thermal для сил Оборони України. Відбувся тур Дома ах**нно і тільки за київський концерт було зібрано 3.8 млн гривень і придбано FPV дрони. ТУР «Дома аху*нно» завершився КУРГАН І AGREGAT ЗІБРАЛИ ДЛЯ СИЛ ОБОРОНИ УКРАЇНИ 13 149 270грн
З них 6 274 177грн це продані квитки, тобто донат від нас,а 6 925 093 це гроші зібрані з аукціонів та просто донатів від наших слухачів.
За гроші вже придбано:
⦁ -175 фпв дронів для ГУР МО (2975 000грн)
⦁ -оплачено комплекс МІНІ ШАРК
⦁ БПЛА) -3 мавіка Зтермал
⦁ -606 700грн пішло на банку Азова!
А разом з Василем Байдаком в літку зібрали 5 млн гривень
Хлопці нереально потужні в усіх проявах сумісності творчості із волонтерством, слідкуйте за їхньою творчістю та допомагайте завершувати збори instagram .
Ветерани космічних військ
- Артем Дамніцкий, Влад Куран і Олександр Венедчук були учасниками "Ліги Сміху", а тепер хлопці мають потужний YouTube-канал із майже 416 000 підписниками.Блогери,інфлюенсери, коміки, імпровізатори та волонтери.
Українські коміки, які використовують суржик у своїх виступах, мають особливий шарм і ближчий зв'язок із глядачами. Їхній гумор зрозумілий і легкий для сприйняття, адже суржик — це жива мова, якою спілкуються люди в повсякденному житті. Коміки вдало використовують цей мовний феномен для своїх шоу на ютюб та запрошують відомих зірок та блогерів до себе в шоу позмагатися в конкурсах перед кожним початком відео хлопці закликають донатити на ЗСУ.
Невеличкий підсумок року по волонотерській діяльності ВКВ за 2023 рік.
Завдяки вашій підтримці онлайн і офлайн нам вдалося згенерувати 11 млн 418 тис 222 грн на допомогу нашим захисникам, а також 90 000 доларів на модульні будиночки для тих, хто втратив житло через божевільних сусідів, ми привезли разом з делегацією Ліги Сміху з туру по США - дякують хлопці своїм підписникам і звітують.
⦁ 11 млн 418 тис 222 грн більш детально:
⦁ Інстаграмні збори 1603 358 грн
⦁ Вечірні передачі 1 277 287 грн
⦁ Імпровізація - 4 349 365 грн
⦁ Ютубна банка - 3 461 881 грн
⦁ Секретний корпоратив-аукціон - 726 331 грн
Ці виступи часто збирають повні зали, бо глядачі не лише сміються, а й відчувають себе частиною цього унікального, "свого" гумору. Важливо, що сьогодні, в непрості часи, коли багато людей потребують підтримки, ці коміки дарують не лише посмішки, але й відчуття легкості та тепла. На концертах публіка уважно спостерігає за кожною реплікою, часто впізнаючи в жартах себе або своїх знайомих.Такі моменти сміху, коли настрій підіймається, стають ще більш цінними, адже вони допомагають людям забути про буденні турботи і знову відчути радість життя.
Навесні 2024 року відбувся благодійний тур імпровізації Україною Веня, Куран, Артем з коміком Ігорем Ласточкіним. Головна мета незмінна - весь прибуток з усіх концертів, а саме 2 038 720 грн перенаправлено на допомогу нашим захисникам. Всі кошти були передані на закупівлю дронів камікадзе для підрозділів ГУР.
Хлопці проводять прямі ефіри на youtube з програмою Еліас або Вікторини, за допомогою донатерів зібрали 1 386 494 грн на ЗСУ. Хлопці не здаються і незважаючи на труднощі, роблять правильний контент і залучають своїх підписників донатити і допомагати своїй країні.
Марк Куцевалов
- який відомий як один з найяскравіших представників українського стендапу та сценаристів . Комік став відомий у “Лізі сміху” із командою “Прозрачний гонщик” дійшла до фіналу сьомого сезону Ліги Сміху і посіла друге місце. Марк Куцевалов був визнаний кращим коміком сезону.
Після Ліги Сміху Марк Куцевалов продовжив виступати з сольними стендап-шоу. Він також став сценаристом і гумористом, працюючи над різними телевізійними проектами.
У 2022 році Марк Куцевалов вирушив у благодійний похід з Києва до Херсона, щоб зібрати гроші на системи Starlink для херсонців. За 12 днів він подолав 600 кілометрів і зібрав понад 2,5 мільйона гривень.
Марк Куцевалов є активним учасником благодійних проектів. І в 2023 році повторив свій благодійний похід для збору коштів на техніку для розмінування.
У грудні 2023 році DOROFEEVA, Ігор Лаченков, Міша Кацурін, Антон Птушкін, Марк Куцевалов, Вадим Кириленко та Женя Дзюба відкрили збір для «Повернись живим». Та Зібрали 3 000 000 грн на 3 новеньких пікапи Mitsubishi L200- для інженерно-саперних груп Командувань Сил підтримки ЗСУ.
Країна прекрасно розуміє, наскільки розмінування важлива штука для нас сьогодні, тому, сподіваємось, з мотивацією донатерів проблем не виникне - каже Марк.
В січні 2024 році провів третій реаліті - похід і зібрав з підписниками 9 663 569 грн Це неймовірно! Дякую усім, хто спостерігав і підтримував - дякує Марк.
Результат третього походу! :
• МАШИНА ДЛЯ РОЗМІНУВАННЯ
2 два пікапи Рeugeot Landtrek
• 9 металодетекторів Gauss MD у повній комплектації, 3 П3 Gauss MIL
• 9 індивідуальних наборів демінера з гуманітарного розмінування
* 9 індивідуальних наборів з маркування ВНП
29 індивідуальних захисних протиуламкових костюмів, з шоломами та захисними візорами й наколінниками
9 наборів видалення рослинності FISKARS
1 тример STIHL для видалення рослинності 59 наборів саперних, довгих та коротких лопат FISKARS
4 підривних машинки «Вихор»
• 2000 погонних метрів підривного кабелю СПП-2
3 портативних рації Motorola
41 GPS навігатор Garmin
21 лазерний далекомір
21 медичний спинальний щит для евакуації поранених
19 індивідуальних тактичних аптечок
1 ноутбук > 1 планшет
1 БФП
19 мультитулів демінера
• 9 професійних щупів демінера
В березні разом з Артемом Пивоваровим, Льошею Дурневим та Левами на джипі створивши гурт, випустили пісню та потім провели онлайн трансляцію і зібрали гроші.
В травні провели з Василем Байдаком збір на БПЛА Арес на 1,4 млн.
Також є ведучим проєкту мультипотяг, де нові артисти роблять український трек і кліп за день.
У липні відбулась прем’єра нового Youtube шоу Посол Посла з Марком Куцеваловим.
Марк вже давно досяг географічного центру України, а обладнання для розмінування продовжує надходити! Вдалося дозбирати 1 409 008,12 грн, на які було придбано пікап Mitsubishi L200 та 14 металодетекторів для доукомплектації мобільних груп з гуманітарного розмінування що допомагає роботі Державної Спеціальної Служби Транспорту.
Марк Куцевалов - один з найкращих коміків-стендаперів, який завдяки своїй творчості дуже сильно допомагає своїй країні.
Євген Янович - український актор, сценарист та співзасновник студії «Мамахохотала», блогер, волонтер, інфлюенсер.
Євген зараз також дуже сильно допомагає своїй країні поширюючи український контент та збори. В 2023 році створив свій сольний проєкт під назвою 20:23, де запрошує відомих людей з якими говорять, смішать глядачів та співають, розпитуючи їх питаннями, створюючи для них цікаві конкурси і публіки, яка присутня в залі. З початку року організував з блогерами великий п’ятигодинний ефір 20:23, де ціль була 11 300 000 гривень на далекоміри для 25 снайперських груп і вони впорались. На ці кошти було придбано 25 лазерних далекомірів Stainer M830r LRF1535nm 25 Vectronix TerrapinX. А до цього збору доєднались IT IS DONATION NATION і це означало, що всі закумульовані кошти були спрямовані на збір 220 млн гривень на забезпечення 25 снайперських груп всім необхідним для ефективної розвідки та ураження цілей на відстані понад 2 км.
У лютому вийшов альбом Я романтика перший в Україні історичний альбом-мюзикл про письменників. Музичний альбом про розстріляне відродження, за участі Сергія Жадана, Хейтспіч, Жені Яновича, NAZVA, Олени Кравець, Жені Дубовика та Сергія Мартинюка.
Історія зради Павла Тичини, під супровід джазового піаніста Євгенія Дубовика, Служба Володимира Сосюри у Третій Штурмовій Армії УНР, під начальством Сергія Жадана, Самогубство Хвильового, походження назви «Молодий Театр»,
Дружба-авангардиста Михайля Семенка із гурту та Леся Курбаса із гурту у складі ЧК, розстріл кожного другого українського письменника у Будинку Слово...
Найбуремніший період історії нашої літератури покладено на музику в альбомі під назвою: Ти [Романтика].
17 різних композицій, всі треки зв'язані між собою сюжетом, переходять один в одного і дають можливість слухачу «на власні вуха» стати свідком історичних подій.
Розстріляне відродження - це дуже важливий проєкт, де кожен може усвідомити роль українського відродження, які намагались творити на українській мові і протистояти русифікації, тож після прослуховування і перегляду ніколи і нічого не хотілось чогось російського. А ще Євген дуже сильно любить поезію і в своєму instagram завжи зачитує вподобану українську літературу поширює та кожен день закликає і нагадує своїх підписників робити донат на ЗСУ.
Е́ктор Ісмае́ль Хіме́нес-Бра́во — канадський та український шеф-кухар колумбійського походження, бізнесмен, телеведучий.
Суддя проєкту МастерШеф Україна, викладач кулінарного мистецтва, засновник консалтингової компанії Bravo Restaurant Group. Володар престижної кулінарної премії «The World Master Chef»
Ектор, якого ми дуже всі гарно знаємо постійно допомагає військовим. З початку січня 2024 року проєкт Найкраще для своїх, найгірше для ворога від МастерШеф було відкрито збір на спецавто та індивідуальні засоби утеплення для 7- окремого батальйону, де зібрали 500 тис.
Сам запевняє Що необхідно донатити, бо непотрібно пояснювати чому це так важливо
Сам постійно підтримує наших військових героїв.
У березні було зібрано організований збір на 1 000 000 гривень на дрони для 92 штурмової бригади.
Знаєте, що для мене означають збори, які ми робимо з командою?
Для мене це удар, який я можу завдати власноруч ворогу. Це удар народу. Це неймовірне підсилення.
Щоразу, коли ми їдемо на фронт, щоб передати хлопцям допомогу на Лиманський напрямок, Бахмутський, Авдіївський, Харківській... Я відчуваю силу українців. Вашу силу, друзі.
І важливо передати ці дрони, автівки, спорядження, зброю в руки нашим хлопцям. Ось, як виглядає для мене підтримка: пожати руку, нагодувати борщем, зробити фото, зателефонувати разом рідним...
Це важлива місія народу сьогодні. Донат це крок до перемоги.
Я не хочу жити під триколорами. Я буду робити все для того, щоб ми перемогли - Ектор.
У квітні Ектор розповів про свій дім в Ірпіні, де зібрав на нічне бачення 230 000 грн.
Сам Ектор приїджає до військових підтримуючи бойовий дух та подякувати за хоробрість, відданіть, міць та відвагу! За їх боротьбу проти зла.
В червні було зібрано 1,5 млн. грн на 100 дронів.
Ектор справжній патріот, який підтримує і допомагає людям та країні.
Леви на джипі
- українськомовний YouTube-канал, що створює незалежний гумористичний контент, який був заснований трьома коміками: Андрієм Лузаном, Валентином Міхієнком, Миколою Зиряновим.
YouTube канал «Леви на джипі» з 1000 000 підписників існує вже 5 років за цей час хлопці стали однією з найвідоміших комедійних команд України, створили безліч форматів, що так полюбились їхнім глядачам та почали займатись благодійністю, допомагаючи ЗСУ боронити Україну.
Хлопці займаються великими зборами, проводять прямі ефіри з глядачами, тури Україною та аукціони, мета яких збір коштів на потреби армії. На стрімах вони регулярно збирають донати на армію, разом з зірковими гостями. Леви на джипі створили благодійний фонд, що збирає гроші для першої лінії оборони. Коміки збирають чималенькі суми в соцмережах.
На початку 2024 року зробили збір на розмінування і зібрали 1 500 000 гривень.
На день народження Андрія Лузана зібрали 1 млн 800 к і 200 к від себе в прямому ефірі та відправили машину для ДСНС на Сумщину.
З гуртом THE Вуса зібрали 3 000 000 гривень.
На день знань зібрали 1 000 000 гривень для саперів, щоб забезпечити роботизованими комплексами, транспортом та іншим обладнанням для розмінування України.
В літку засновник LNJ Андрій Лузан мобілізувався в армію Сили Безпілотних Систем. Він вже пройшов військову підготовка, де він нещодавно продемонстрував нові відео, що і як відбувається в армії.
А інші учасники продовжують випускати україномовний контент і збори.
Історія без Міфів
- це популярний канал проминуле України та світу без прикрас і фальсифікацій. Ведучим і співавтором є кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Владлен Мараєв. Тематика випусків охоплює всі періоди та висвітлює широкий спектр питань: політична, військова, економічна історія, історія міжнародних відносин, історія культури, мистецтв і спорту, біографії видатних особистостей. Мета їхнього проєкту спростування антинаукових міфів, фейків і стереотипів про Україну та українців; поширення суспільного інтересу до історії, гордості за славетне минуле, перемоги й досягнення українського народу; сприяння консолідації українського суспільства; формування позитивного іміджу України й українців; сприяння усвідомленню місця й ролі України у світі та впливу загальносвітових процесів на нашу країну; поширення культури критичного мислення та навичок аналітичної роботи з джерелами інформації.
Історія - це зброя для росії.
Нашу історію перекручували хто, як і хотів, але зараз ми почали цінувати свою незалежність та волю і тому саме зараз важливо знати справжню свою історію. Усім рекомендується до перегляду.
Раміна Есхакзай
— українська фото- і телемодель, відеоблогер, автор і ведуча YouTube-каналу «RAMINA», волонтерка та інтерв’юерка.
Одна з найперших, хто починав збори, розголошував про війну. Їздила на нуль в Бахмут, Куп’янськ, Авдіївський напрямок. На своєму Youtube каналі бере інтерв'ю у військових, показує ексклюзивні кадри ведення штурму та тренування штурмових бригад. Саме вона розповідає про найважливіші речі, які розгортаються в Україні з передової та історії військових, показує ситуацію на фронті.
У лютому зібрала збір 1 500 000 гривень на FPV дрони гірсько-штурмової бригади.
Журналістка спілкується з представниками у Європі та обговорює проблеми, нестачі України і показує відео хлопців з Азову.
На свій день народження зібрала 3 200 000 гривень передала бригаді на Авдіївському напрямку.
Вона ходить на мітинги із табликою FREE AZOV та випускає ексклюзивні випуски про важливе.Рекомендуємо всім до перегляду .
Музиканти
Музика - це дуже важливо в усіх проявах в усіх часах, це культура наповненість ідентичності, пісні буквально можуть витягнути із реальності і перемістити в спокій, творчу уяву, забути про погане і повірити в себе і знайти натхнення.
Ритми наповнюють новою енергією навіть, якщо вона закінчується. Щодо українців то музика є однією з найбільш визначальних рис української культури. Якщо згадати минуле, то чи українцям погано або радісно вони співають про журбу або щастя, вона не лише зберігає минуле, а й формує майбутнє.
Щодо нашого становища під час війни то музика, як ніщо інше відіграє надзвичайно важливу роль у підтримці морального духу народу та збереженні національної ідентичності. Особливо важливим є те, що в Україні тепер пишуться лише рідною, українською мовою, завдяки чому їхні твори стають символами опору й надії.
Нові пісні про важкий період країни не тільки висвітлюють трагедію та боротьбу українців, але й стають потужним засобом комунікації зі світом, розповідаючи правду про події в країні. Музика об'єднує людей, дає їм сили боротися та нагадує про те, за що вони борються — за свободу, гідність і свою націю. Музика круто розминає психіку й дозволяє військовим на передовій відволіктися. Тож ознайомимся із співаками, що наповнили 2024 рік новими українськими піснями.
Ірина Горова - українська музична продюсерка, співзасновниця продюсерського центру та Генеральна директорка Pomitni.
Ірина Горова - це не просто відоме в шоубізнесі ім'я, це потужна сила на українській сцені розваг. Ставши однією з засновників Mozgi Entertainment, вона не просто створила компанію - вона спровокувала революцію в українській музиці й ентертейнменті завдяки креативним рішенням та інноваціям.
Від початку війни вона повністю занурилася в управління компанією POMITNI (нова назва MOZGI Group), зосередившись на її зростанні та розвитку в Україні. Цей перехід підкреслює її адаптивність і відданість українській музичній індустрії навіть у важкі часи.
Вплив і значення Ірини Горової в українській індустрії розваг значні та багатогранні. Вона була не тільки рушійною силою в бізнесі, а й впливовою фігурою в культурному та соціальному контекстах.
Як співзасновниця Mozgi Entertainment, Горова відіграла важливу роль у формуванні сучасної української музичної сцени. Її компанія стала стартовим майданчиком для багатьох артистів і зіграла ключову роль у залученні української музики до широкої аудиторії. Її далекоглядний підхід допоміг урізноманітнити індустрію, представити нові жанри та просунути інноваційний контент.
Ірина відіграла значну роль у вихованні нових талантів. Надаючи платформу для артистів-початківців, вона сприяла зростанню української музичної індустрії. Її гостре око на таланти та розуміння динаміки ринку дають їй змогу знаходити та вирощувати нових зірок, тим самим збагачуючи культурний ландшафт України.
Зараз Ірина Горова шукає нові таланти, допомагає кожному зі своїх підопічних добитися успіху та розвитку. На ній і її команді тримаються всі новітні українські пісня. Ірина Горова - сучасний продюсер, який мотивує та надихає, вона в партнерстві зі своїми музикантами допомагає добитися найкращого, оберігає їх і доводить до успіху.
Альона Альона та Джері Хейл - дует цьогорічного пісенного конкурсу Євробачення 2024.
Дівчата дуже сильно багато працювали в цьому році, вони виграли Нацвідбір України на Євробачення 2024 з піснею Teresa&Maria. Пережили величезний хейт з боку українців через пісню і нацвідбору (прискіпуватися дуже сильно і не зрозуміло чому), але дівчата впорались і не здавались. Проблема хейту в Україні дуже поширена і тому з нею треба боротися, бо це не гаразд, коли свої зливають своїх. Вокалістки наполегливо працювали над собою максимально до ідеалу і потребували підтримки тож брали участь в усіх шоу, що тільки були в Україні і здобували любов українців.
Як зізнаються артистки, вони дуже ретельно готувалися до фіналу "Євробачення-2024" та сподівалися на перемогу. До того ж їм дуже була важлива підтримка іноземців, які додають пісню Teresa & Maria собі у плейлисти й поширюють важливі меседжі, закладені у композицію.
"Ідея нашої пісні про єдність світу, який сильний ми народ, як стоїмо і потребуємо підтримки. Тільки тоді ми зможемо достукатися до людей. Без підтримки це б не працювало", - додали зірки.
Допомогла створити постановку відома та найкраща режисерка і кліпмейкерка України Таня Муіньо для виступу артисток. Тому виступ був просто бездоганним і заворожуючим, що не можна було відірвати очі. Саме Євробачення 2024 проходило в Мальме, Швеція.
За результатом конкурсу представниці України пісенного конкурсу пройшли до фіналу, де посіли 3-тє місце, набравши 453 бали. Це дуже блискучий результат і дівчата молодці вони впоралися.
До того ж alyona alyona та Jerry Heil встановили рекорд України на "Євробаченні" й розірвали музичні тренди світу.
Дует після блискучого виступу на "Євробаченні-2024" стрімко набрав обертів і завоював ще більшу прихильність серед іноземців.
Так, 7 травня у першому півфіналі музичного конкурсу наші артистки довели до сліз виконанням пісні Teresa & Maria. Їхній промовистий виступ припав до душі величезній кількості єврофанів, тому відео та трек розлетілися Мережею шаленими темпами. Тож не дивно, що відео талановитих alyona alyona та Jerry Heil на офіційній сторінці "Євробачення" у YouTube перетнуло позначку у понад 3 млн переглядів. І це один із найкращих показників серед усіх учасників першого півфіналу. До того ж дует посів позицію найпопулярніших українських артистів у світі на Spotify, сягнувши понад 1 млн прослуховувань.
До речі, виступ України посів перші місця не лише українського YouTube, але й опинився у трендах Франції та Італії. І це єдині виконавиці з першого півфіналу, яким вдалося це зробити.
Тож, пишаємось такими талановитими артистками і бажаємо ще більших перемог.
Артем Пивоваров
- відомий український співак, музикант і композитор, який здобув популярність завдяки своїм хітам у жанрах поп, рок та електронної музики. Його творчість вирізняється унікальним стилем та енергійними виступами.
Артем - співак, який повністю віддається музиці, якісно її робить та знімає гарні відеороботи, які заслуговують уваги. Його українські пісні набувають величезної популярності, що надає вплив в українську культуру бо нема в Україні людини, яка не знає його пісні, вони звідусіль звучать, люди українізуються та переходять на українську.
Самобутній український артист, чиї пісні миттєво стають хітами. Тренер "Голосу країни", законодавець музичних трендів, який збирає повні зали по всьому світу. Після двох солдаутів у столичному Stereo Plaza та двох концертів у Палаці "Україна" з оркестром та хором.
Зібрав Три концерти в Палаці Спорту — три SOLD OUT!
А це близько 30 000 глядачів.
Він є Легенда нашого часу!
Найбільше задоволення я отримую, коли бачу, як моя музика впливає на інших людей. Це мотивує мене працювати ще більше і створювати нові композиції - каже артист.
Артем Пивоваров став першим артистом, який отримав музичну премію "Золотий плейлист України" 2024 з однією з найпопулярніших пісень "Дежавю".
Співак активно підтримує українську армію і цивільне населення, використовуючи свою платформу для збору коштів та підвищення обізнаності про події в Україні. З початком війни Артем вирішив повністю перейти на українську мову у своїй творчості, щоб підкреслити свою національну ідентичність та підтримати українську культуру:
Я завжди співав українською мовою, але після повномасштабного вторгнення я вирішив повністю перейти на українську в своїй творчості. Це не лише мій спосіб підтримати країну, але й показати, що українська культура сильна і незламна.
Артем Пивоваров активно долучився до організації та участі у благодійних концертах на підтримку Збройних Сил України. Він виступав на багатьох заходах, збираючи кошти для військових та постраждалих від війни.
Для мене дуже важливо підтримувати наших військових, які захищають нашу країну. Я організовую благодійні концерти і збираю кошти на потреби Збройних Сил України, бо розумію, що музика може бути потужним інструментом допомоги.
У 2022 році Артем Пивоваров вирушив у світовий тур, який охопив країни Європи та США. Концерти проходили у великих містах, таких як Лондон, Берлін, Париж, Нью-Йорк та Лос-Анджелес. Тур допоміг йому зміцнити свої позиції на міжнародній сцені та залучити нових фанатів.
Тож Артем Пивоваров дійсно мотивує нашу молодь розвиватися, підтримуймо його і бажаємо ще більшого успіху.
Надія Дорофеева - українська співачка, авторка пісень, блогерка, акторка, дизайнерка.
Лауреатка музичних премій Золота жар-птиця, YUNA, M1 Music Awards в складі гурту «Врємя і Стєкло» (2010—2020).
У 2020 році розпочала сольну кар'єру під псевдонімом DOROFEEVA.
Завдяки своїй наполегливості та праціі над собою та своїм проектом радує своїми піснями своїх шанувальників, тож перші рядки у топ- чартах, велечезна кількість прослуховувань, тури Україною, Америкою та Європою.
ЇЇ круті та нові роботи набирають безліч вподобайок і переглядів:
Щоб не було 31 млн
Я тебе кохаю, але не зовсім 19 млн переглядів
А я все плакала - дует з Мішею Лебігою 17 млн
В лютому завітала до дитячого онкологічного центру Охматдит, де підтримала діток.
Надя проводить благодійні виступи для ЗСУ на одному з них зібрала в Дніпрі 13 000 000 гривень.
На благодійному стрімі з Лебігою за півтори години зібрали 6 161 000 грн.
Влітку зібрала сольний Палац Спорту - SOLD OUT !
Стала амбасадоркою проєкту EQUAL від SPOTIFY, який підтримує та підсилює жіночі голоси в музичній індустрії по всьому світу - одночасно глобального та українського. А нова пісня Нітрогліцеин очолила одразу обидва плейлисти світового та українського. На Time Square у Нью-йорку вивісили білборд з новою обкладинкою Наді, як амбасадором Spotify.
26 вересня у Дорофеєвої вийшов перший сольний альбом HEARTBEAT. У цьому альбомі є нова пісня колискова, що присвячена всім матерям, яка відображає всі сенси початку повномасштабного вторгнення, всім до перегляду.
Це наче страшний сон…
Але цей страшний сон став нашою реальністю - авторка про війну та відображення у новій відеороботі.
Надя Дорофеева - великий приклад для всіх наполегливості і праці задля досягнення своєї мрії, вона одна з найкращих співачок України і вже в чартах світової музики, випускає неймовірні хіти, що близькі людям і користуються популярністю. Підтримує військових, влаштовує благодійні збори і проявляє патріотичну позицію. Бажаємо ще більших успіхів, бо вона не тільки прославляє свої пісні в Україні, а й світ знає її пісні.
Клавдія Петрівна
- українська співачка, авторка пісень та музикантка, яка на початковому етапі кар'єри зберігала анонімність. Набула швидкої популярності в соціальній мережі TikTok. Її треки набирають мільйони прослуховувань на YouTube та стримінгових сервісах.
Рік тому її ніхто не знав. Зараз вона збирає тисячі людей у Палаці спорту, а її пісні - десятки мільйонів переглядів у соцмережах. Клавдію Петрівну (Klavdia Petrivna) називають феноменом українського шоубізнесу. Її пісні лунають звідусіль – з супермаркетів і дорогих автівок, їх цитує перша леді Олена Зеленська. Про співачку пишуть головні медіа країни.
Найзагадковіша співачка України - так дуже довго писали про Клавдію Петрівну. Вона носила величезні капелюхи-абажури, маски, хустини та окуляри, щоб приховати своє обличчя під час тих рідкісних випадків виходу на публіку. 31 серпня під час концерту у Палаці спорту нарешті стало відомо, що Клавдія Петрівна – це 18-річна співачка з Львівщини Соломія Опришко.
Перші пісні Клавдії Петрівни з’явилися у тіктоці влітку 2023 року, де вона викладала короткі фрагменти. А вже восени слова з них знали дуже багато людей.
"Лікарі кажуть, що це депресія, мама каже, що я - лінива", - процитувала пісню Клавдії Петрівни Олена Зеленська на саміті перших леді та джентльменів, наголошуючи на важливості ментального здоров’я під час війни.
На стрімінговій платформі Spotify Клавдію Петрівну слухають майже 650 тис. користувачів. У Youtube її пісні мають по 10-20 млн переглядів. В Україні дуже мало артистів, які можуть похвалитися такими переглядами з україномовними піснями і за такий короткий період.
Серед найбільших хітів Клавдії Петрівни, які, здається, знають майже всі – "Знайди мене", "Лікарі кажуть", "Я тобі брехала", "Імператори".
Мега популярною стала її несподівана поява на концерті співака Артема Пивоварова. Клавдія Петрівна у червоному кімоно виїхала з підземель Палацу спорту прямо посеред сцени.
Вони виконали дуетом пісню "Барабан" на слова поета "Розстріляного відродження" Гео Шкурупія. Їхній спільний кліп у Youtube за кілька місяців зібрав 32 млн переглядів. Для артистки, яку рік тому ще ніхто не знав, це шалений успіх.
Артем Пивоваров розповів, що давно знав співачку, але не знав, що вона – це Клавдія Петрівна.
Молода українська співачка, яка рік інтригувала усіх своєю таємничістю - це успіх. Сама Клавдія Петрівна після концерту почувається щасливою і коментарів у соцмережах не читає, говорить її продюсерка. Це загадково і таємничо - тому чекаємо розгадки від Клавдії Петрівни.
Дмитро Монатік
- український співак, танцюрист, автор пісень, саундпродюсер, композитор, учасник шоу «X-Фактор», «Танцюють всі!» та «Зірковий ринг», суддя танцювального шоу «Танці з зірками» та тренер вокальних шоу «Голос. Діти» та «Голос країни».
Монатік - один із топових, найкращих артистів України. Співак з перших днів війни займається активною просвітницькою та волонтерською діяльністю, збором гуманітарної допомоги для української Армії, Тероборони та Волонтерів.
За перший рік повномасштабної війни завдяки Дмитру Монатіку та його компанії MONATIK Corporation, в рамках проєкту «ART Оборона», вдалося передати більше ніж 600 000 євро на потреби України та українців.
"Я дуже вдячний кожному, хто за весь цей період стає частиною "ART Оборони" та приєднується до культурного фронту. Я дякую організаторам наших благодійних турів, що в такий складний час нам спільно вдалося зробити наймасштабніший благодійний світовий тур на підтримку України!" – поділився музикант.
Всі відомі пісні переклав на українські і тепер виступає виключно з українськими піснями. Звертає уваги до мирних акцій AZOVSTALL і закликає виходити і підтримувати подібні заходи.
Любі українці, коли полонені присутні в інфополі, їхні шанси на виживання і повернення збільшуються. Тому наші голоси можуть лунати на весь світ для того, аби привернути увагу, що росія утримує наших захисників - співак.
Окрім того, співак постійно робить виступи на прифронтових зонах для наших військових, лікарів, працівників освіти, енергетиків та всіх тих, хто щодня працює на перемогу нашої країни. Відвідує захисників і захисниць підтримуючи бойовий дух героїв.
В березні випустив новий хіт Вічно танцююча людина, повернувшись на обкладинку головного плейлиста України та Spotify та Apple Music з новою піснею.
У липні відбулась прем'єра нового синглу Не мине.
І вийшли такі сингли як : А що ? і Назавжди
Під час благодійних виступів по США, Канаді і Європі були зібрані кошти для Янголів Азову і було передано 1 000 000 гривень для Патронатної служби від Monatik.
Дмитро Монатік - це супер артист та творча людина, яка робить неймовірні хіти, знімає відео роботи та при цьому допомагає своїй країні та донатить. Підтримуємо його творчість та надихаємось і не забуваємо донатити.
Герої та героїні України
У наш непростий час, коли на карту поставлені свобода, незалежність і територіальна цілісність нашої держави, саме герої і героїні — відважні воїни, які віддають свої життя заради нашого майбутнього, стають символом стійкості та непохитності. Їхній подвиг виходить за рамки звичайного розуміння героїзму. Вони не просто борються за землю — вони захищають наші цінності, наші сім'ї та нашу свободу. Їхня жертва заслуговує на найбільшу повагу та вдячність, адже завдяки їм ми можемо продовжувати жити у вільній і незалежній державі. Вони — справжні герої нашого часу, чия мужність і відданість залишаться вічними символами патріотизму. Борці за свободу та Герої України, вони ціною свого здоров’я та життя вже 950 днів або 2 роки, 7 місяців від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну чи 3875 днів або 10 років, 7 місяців від початку окупації росією Криму і Севастополя захищають кордони, права, людей та інтереси своєї держави. Розкажемо про воїнів, які здійснили подвиги під час війни та історії Героїв України.
Назарій Гринцевич - офіцер Національної гвардії України у складі полку «Азов»
учасник російсько-української війни, що відзначився під час російського вторгнення в Україну у 2022 році. Історія справжнього героя.
Назарію Гринцевичу було 11 років, коли Росія анексувала Крим і розв'язала війну на Донбасі. В цей час він поклявся собі, що буде захищати країну, як тільки стане повнолітнім. Відразу після школи хлопець сказав мамі, що поїде на заробітки, збирати полуницю у Польщі, а сам поїхав на курс молодого бійця в полк «Азов».
Коли виповнилося 18 років, вінничанин підписав контракт із ЗСУ, служив в «Азові». За рік Назарій став парамедиком і навіть почав викладати, навчати інших. В підрозділі солдат з позивним «Грінка» став наймолодшим бійцем.
Повномасштабне вторгнення
Після 24 лютого, коли на вулицях Маріуполя точилися бої, Назара контузило. Потім він отримав осколкове поранення в обличчя і перелом ребер. Через деякий час Маріуполь опинився у повному оточенні, а Назар із бійцями — на «Азовсталі». Там він провів три місяці, як парамедик надав допомогу і ховав побратимів.
Потім опинився в полоні, де знаходився чотири місяці, й був засуджений до смертної кари. «Виконував би наказ до останнього», — ці слова Назар Гринцевич сказав у відповідь на запитання пропагандистів в одному з відео, які вони зняли після виходу бійців з «Азовсталі».
Своє 19-річчя наймолодший азовець відзначав у самому пеклі.
«Мені 19 виповнилося в Маріуполі, вже на позиції, — розповідав боєць і парамедик. — Було прикольно. В нас вже не було зв'язку, щоб я зателефонував додому і сказав, що живий. Весь Маріуполь горів. Мій побратим зберіг баночку енергетика і упаковку аскорбінок. Вручив і сказав: Гренка, це тобі на 19-річчя. Це було класно, і я цей день народження ніколи не забуду».
Боєць, визволений з полону у вересні 2022 року, був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
10 березня 2023 року Назарію Гринцевичу виповнилося 20 років. Мама трьох дітей вінничанка Маріанна Колос, до ювілею старшого сина Назарчика показала його малим в соцмережах.
В розмові з журналістом мама Героя розповіла, що Назар свій день не відзначав у Вінниці, адже завершив курс реабілітації після полону та повернувся на фронт.
У Фейсбуці вінничанка привітала свого сина з днем народження такими словами:
«Назарчик, сьогодні тобі 20 років! Дякую Богу і дякую усім людям, що молились і вірили в тебе! Дякую Богу, що саме я твоя мати! Ці 20 років пройшли як один день, але війна дуже багато забрала в тебе — молодість, ти занадто швидко подорослішав, занадто багато болю випало на твій шлях! І досі я тримаюсь і вірю в тебе, в Україну! Ти заслуговуєш всіх подарунків світу! Ти заслуговуєш поваги від малого до старого! Ти — приклад мужності, патріотизму! Я пишалась і буду пишатись тобою все життя! Одне лиш прошу Бога, щоб ти все витримав і Україна перемогла, щоб ти був щасливий і здоровий! Я тобі бажаю міцного здоров‘я, витримки, поваги! Прожити багато років, аж до глибокої старості! Щоб здійснилась твоя мрія — весь склад Азову повернувся з того пекла! Щоб Україна перемогла, і ти міг просто жити! Я тебе дуже люблю, ми всі тебе любимо! Ти — найкращий!»
Маріанна Колос (мама) також прокоментувала світлини маленького Грінки, які опублікувала в соцмережах. Розповіла, яким був Назарій в ті часи.
— Він був кумедний, цікавий, дуже непосидючий, сміливий, — розповіла тоді мама азовця. — Змалку його оточувало багато друзів, і так вони з ним по життю йдуть. Назар завжди був і залишається душею компанії, щирий, не жадібний. Я пам'ятаю, що він мріяв бути справжнім чоловіком, військовим. Це не просто його професія, це його покликання. Що змалку, що зараз.
Після повернення з полону азовець заснував підрозділ «Контакт 12», у якому був командиром взводу оптичних спостерігачів. Свій останній, 21-й день народження, Назарій Гринцевич відзначав в колі рідних та близьких у Вінниці. Мама Маріанна Колос привітала сина з Днем народження у мережі, показала фото зі свята.
«З 21 річчям, синок!!! Вирвався на пару днів з пекла війни!!! Зустріч з рідними, хресними та родиною Вітаю, мій Герой !!! Вірю в тебе, вірю в Україну!!!Ти найкращий !!!!!!Дякую за життя! Я щаслива,що обіймаю тебе, я щаслива, що ти вибрав мене своєю матірʼю!».
«Моя війна закінчилась»
Останній допис в Інстаграмі Герой опублікував 5 травня. Він був приурочений річниці полку Азов. «10 років вдосконалення, дружби, помсти. Боротьба продовжується».
На наступний день, 6 травня, 21-річний Назарій Грінцевич прийняв свій останній бій під час звільнення окупованих територій на Луганщині. Вчора страшна звістка про загибель молодого бійця сколихнула всю Україну.
На Інстаграм сторінці підрозділу «Контакт 12» побратими написали:
«В бою за Україну загинув наш друг, засновник К12, учасник оборони Маріуполя, азовець Назарій «Грєнка» Гринцевич.Вагу цієї втрати для кожного з нас і для України неможливо описати словами. «Грєнка» — безстрашний учасник вуличної боротьби за Україну з малих років, згодом — азовець, який пройшов запеклі бої оточеного Маріуполя, отримав поранення, пройшов ворожий полон і повернувся в стрій. Своєю безграничною енергією і натхненням він вів за собою десятки та надихав тисячі людей. І його приклад вічно світитиме майбутнім поколінням. Найкращий друг. Лідер. Легенда. Помстимося».
Торік Вінниця прощалась ще з одним легендарним Героєм Денисом Бабієм «Трейном». Назар на церемонії прощання читав молитву Українського націоналіста. За словами дружини Трейна, тоді він став опорою для неї і її маленької доньки. Про це Іванна написала в Інстаграмі.
«Трейн був твоїм старшим братом, не по крові, а по духу. Ми познайомились особисто на прощанні у Дена. Тоді ти став мені братом. Ніколи не давав мені опустити носа, говорив зі мною про Трейна стільки, скільки потрібно було, підтримував. Як тільки ти заїжджав в місто — я одразу знала. Ти любив нас, як свою сімʼю, особливо сильно ти любив Соломі.
На турнірі, присвячений Трейну я була поряд, до бою, під час і після, я тебе обійняла і подякувала, що ти в нас є. Я так чекала тебе на День Народження маленької Соло, розповідала, як все буде в цей день…Все обірвалось вчора. Вчора у мене забрали братика, а в Соло дядю Грєнку, який був готовий подарувати їй весь світ. Великий воїн, мужній, хоробрий, справедливий, добрий. Грєнка, ми сумуємо за тобою вже. До зустрічі».
Мама Героя, Маріанна Колос, у своєму дописі на Фейсбук просить вінничан провести в останню путь її сина.
«Грінку» зустріли «живим коридором» у його рідній Вінниці і попрощалися з Героєм нашого часу
Вічна пам'ять і Слава!
Завжди будемо пам’ятати.
Віктор Івчук
- український військовий лікар, полковник медичної служби, Герой України, перший військовий медик, який отримав орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня. Історія легендарної людини
Військовий родом з Вінниччини. Навчався у Вінницькому національному медичному університеті імені Миколи Пирогова.
2014 рік. Офіцер у складі 95 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ брав участь у боях на сході нашої країни. Був тоді на посаді начальника медичної служби.
Бої тривали важкі та інтенсивні — тож Івчук разом із побратимами надавав першу допомогу пораненим, військовим, цивільним, здійснював їх евакуацію.
27 липня 2014 року під час штурму Савур-могили офіцер дістав осколкове вогнепальне поранення правої руки. Але, незважаючи на це, організував справжню спецоперацію, завдяки якій з поля бою вдалося евакуювати 60 поранених.
За це Івчук був відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Протягом кількох років він обіймав посаду заступника начальника військового шпиталю у Дніпрі, одночасно навчаючись в магістратурі Української військово-медичної академії.
За місяць до початку повномасштабного вторгнення рф полковника Івчука перевели з Києва до Маріуполя і призначили на посаду командира 555 військового шпиталю.
Госпіталь і після 24 лютого 2022 року, незважаючи на постійні обстріли російських військ, продовжував свою роботу. Аж до 16 березня, коли останній корпус установи був зруйнований внаслідок бомбардування, одночасно з Маріупольським драматичним театром, де переховувалися сотні мирних жителів.
Завдяки зусиллям медиків шпиталю було врятовано сотні життів захисників Маріуполя та його мешканців.
Працювали попри все, хоч операції доводилось проводити під обстрілами, в підвалах, у шоломах і бронежилетах.
У березні 2022 року в шпиталь влучила бомба — заклад ворог атакував цілеспрямовано. Весь медперсонал разом із пораненими розділився на дві групи. Перша — долучилася до українських військових на «Азовсталі». Друга, зокрема й командир Віктор Івчук, — вирушила до металургійного комбінату імені Ілліча.
11 квітня 2022 року начальник військового шпиталю Маріуполя, полковник медичної служби Віктор Івчук був удостоєний звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
«Саме 11 квітня 2022 року указом Президента Володимира Зеленського моєму чоловікові було присвоєно звання Героя України. Зранку мені посипались телефонні привітання, а я нічого не знала про указ — зовсім не до того було. Наступного дня мені прийшло повідомлення з невідомого номера: „Нас захоплюють у полон“. У мене було двояке відчуття. З одного боку, раділа, що чоловік, хай і в полоні, але живий. Тоді ж іще ніхто навіть не уявляв, що таке російський полон. А з іншого — дуже обурювало, що окупанти, всупереч нормам міжнародного гуманітарного права, Женевській конвенції про поводження з військовополоненими, насильно позбавили медиків волі. Вони мали їх відпустити! Але — ні. Сказали, будуть міняти їх на своїх військових», — пригадує Вікторія Івчук.
Дружина пам’ятає останню телефонну розмову з чоловіком на початку квітня 22-го — він прощався з нею і з сином.
Далі — довгі 29 місяців ворожого полону.
Єдиний лист з полону: «У мене все нормально»
Зі слів дружини (а їй це розповіли військові, що вийшли з полону раніше), керівництво колонії в Оленівці дозволило нашим медикам, серед яких був і Віктор, лікувати й доглядати поранених, яких вони вивезли з Маріуполя.
Та коли стався теракт — їх не допустили до потерпілих. Люди горіли живцем, але їх ніхто не рятував.
А за рік після тієї трагедії в Оленівці дружина Вікторія отримала лист з печаткою пошти росії на конверті. У конверті був папірець із кількома рядками: «У мене все нормально». Почерк Віктора вона впізнала.
Але в листі не стояло дати — важко було зрозуміти, коли він був написаний. Як з’ясувалося згодом, невдовзі після того, як полонених вивезли з Оленівки у Старий Оскол, в колонії роздали всім однакові шматки паперу з ідентичним текстом: «У мене все нормально».
Сила і любов дружини. Дійшла аж до Папи Римського
Вікторія разом з родинами полонених і безвісти зниклих медиків створила громадську організацію «Військові медики України», до якої ввійшли рідні полонених з Херсонщини, Донеччини, Харківщини.
Разом вони зібрали всю інформацію, що стосується полонених, яку передали відповідні інстанції. ГО співпрацює з урядовими, правозахисними та громадськими організаціями. Має свій сайт.
У червні цього року Вікторія й інші жінки, рідні яких захищали Маріуполь й незаконно утримуються в російських катівнях, мали аудієнцію в Папи Римського й просили його сприяти звільненню українських військовополонених. Під час зустрічі Вікторія Івчук презентувала понтифіку символічний медичний халат з фото полонених медиків.
Офіцер повернувся в Україну після обміну 13 вересня 2024 року. Його дочекалися син, дружина, батьки і брат.
«Навіть не уявляю, як Віктор обходиться в полоні без знеболювальних. Після того поранення (у 2014 році р.) він у прямому сенсі жив на них. А там тортури. Хлопці, які були з ним у неволі, розповідали, що в Старому Осколі Бєлгородської області, куди їх перевели після теракту в Оленівці, ув’язнених виводили з камер, ставили до стіни, змушували розставляти ноги й били кийками по ногах», — підсумувала його дружина.
Оксана Рубанюк
- українська поетеса, письменниця, громадський активіст, військовослужбовиця, командир взводу Збройних сил України, учасниця російсько-української війни. У березні 2024 року потрапила до рейтингу «УП 100. Сила жінок» за версією Української правди.
Війна, попри свою страшну природу, народжує кумирів і зірок. Оксана Рубаняк “Ксена”, 20-річна студентка з Івано-Франківщини – безперечно, має бути серед таких. Тендітна дівчина з довжелезною рудою косою (усі на неї найперше звертають увагу!) з перших днів великої війни в строю. Старший солдат Ксена – кулеметниця білоцерківської 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців, єдина жінка у своєму взводі. Яка воює разом та на рівні з чоловіками. Яка довго відстоювала цю можливість.
У березні Оксана отримала важке поранення у Вугледарі й відтоді перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Але вже в кінці червня має повернутися на передову, до своїх хлопців.
“Хтозна, може, це моя остання відпустка, – розмірковує про своє майбутнє дівчина, яка в окопах написала книжку “Назустріч смерті”. – Коли бачиш, як щодня гинуть твої друзі, побратими, розумієш: може, наступна черга – твоя? А тому зараз, поки є нагода, я втілюю свої прості бажання: проводжу час із рідними, ходжу на каву з друзями, складаю екзамени… А що потім – час покаже. Головний план на майбутнє – просто вижити”.
Чотири місяці тому Рубаняк рубалася пліч-о-пліч із хлопцями під Вугледаром – росіяни намагалися прорвати українську оборону на цьому напрямку, але отримали відкоша і самі зазнали великих втрат. Звичні вже, непрості бої для Ксениної бригади, що рік не вилазить із “передка”.
“Як зайшли на Донеччину у червні 2022 року, так відтоді й не було жодної ротації, – каже дівчина. – Жартуємо, що всі ми вже на донецьку прописку запросто можемо розраховувати”.
В одному з боїв на Вугледарському напрямку Оксана отримала поранення. “Прилетіло геть близько.
Раніше таке неодноразово бувало, – пригадує Ксена. – Відчула лише пекучий біль у спині – так зрозуміла, що туди влучило. Хлопці глянули: з голови тече кров! Стали замотувати, затискати, викликали машину евакуації. На щастя, ми були в такому місці, що медевак міг швидко приїхати. Хлопці питають: можеш іти? Кажу: та можу! Роблю два кроки і непритомнію. Отямилася в машині, до мене гукають: “Оксано, Оксано!” А я ж думаю, що це все мені сниться. Перші години, як прийшла до тями, майже нічого не бачила. І злякалася. Думаю: ну, все, в мозок таки влучив уламок, і я втрачу зір. Саме цього боялася найбільше. Але мені пощастило – зір відновився”.
Рубаняк зазнала вогнепальних осколкових поранень голови, спини, правого плеча. Отримала вдавлений перелом потиличної кістки, забій головного мозку другого ступеня.
Зараз вона доліковується у рідному Івано-Франківську. Але з того бою має в тілі “сувенір”: уламок, який застряг у спині, лікарі не витягли й радять не чіпати.
“Ми з хлопцями сміємося: мовляв, ти, звісно, можеш піти із ЗСУ, але Збройні сили ніколи вже не підуть із тебе. У моєму випадку – це в прямому сенсі”, – посміхається Ксена
Ця невисока руда дівчина взагалі багато сміється, жартує, фіксує все це на короткі відео.
До повномасштабної війни вона навчалася одразу у двох “вишах” – Прикарпатському національному університеті та Українському державному університеті ім. Драгоманова, вивчала українську філологію та літературу. А ще – працювала в Івано-Франківській міській раді, була заступнцею голови Молодіжної ради Івано-Франківська.
“Якби хтось кілька років тому сказав би мені, що я опинюся на війні – з легкістю повірила б. Після школи я мріяла вчитися у військовому ліцеї, у 2021 році вступила на військову кафедру. Бо розуміла, що нам потрібно буде або відвойовувати наші землі, або захищатися від повномасштабного наступу. Мій рідний дядько Іван Рубаняк воював у лавах одного з добровольчих батальйонів, брав участь у боях за Іловайськ, пройшов російський полон. З початку повномасштабного наступу знову відправився на фронт. Для мене дядько Іван став прикладом. Я з дитинства чула про війну, виросла на розповідях про неї. Дізнавалася все не з телебачення, тому розуміла, що велика війна буде”.
24 лютого 2022 року Оксана одразу пішла в ЗСУ добровольцем.
“Того дня я зателефонувала Назарію Кішаку, раднику міського голови з питань безпеки та правопорядку. Зараз ми служимо разом, він – командир нашого взводу. Назарій одразу почав гуртувати добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади. До нього долучилася і я”.
Так Оксана познайомилася з хлопцями, з якими й досі воює в бригаді Чорних запорожців.
“Увесь час кажу, що це не я обрала кулемет, а він мене, – розповідає Ксена. – І сталося це так. Наш командир Назарій Кішак нам повідомив, що у 72 омбр створюється новий підрозділ. А оскільки ми за час роботи в ДФТГ усі сильно здружилися і хотіли бути разом, то поїхали із Франківська аж у Білу Церкву (місто в Київській області, місце дислокації 72-ї бригади – “Н”). Взвод, куди нас усіх гуртом брали, виявився кулеметним. Так ми й стали кулеметниками.
Пам’ятаю, подаємо документи, мої – останні. Кадровик їх бере і питає: “Ти куди – в медичну службу чи до нас у штаб?” – “Ні, – кажу, – я зі своїми хлопцями!”. І на мене здивовано всі як глянуть: “Ти що, це ж кулеметники! Куди це ти зібралася?!”
Щоб відстояти свій вибір, Оксані довелося виявити стійкість та наполегливість. Були й непрості розмови, і вмовляння, але Рубаняк залишилася непохитною. Змирилися з вибором затятої доньки і батько.
“Перші два тижні під час злагодження всі думали, що я звідси піду. Але з часом звикли з тим, що лишаюся”, – пригадує дівчина.
“Одразу нам навіть автоматів не довіряли. Навчали поступово – розбирати, чистити. Потім – стрільби. Першим із моїх кулеметів був ДШК 12,7-мм калібру. Але основна практика відбулася вже на передку.
Тепер уже важко й перелічити, з яких видів зброї ми стріляли. Наша основна зброя – кулемети (“покемони”, ДШК, “браунінги”), гранатомети (РПГ, “чешки”) та інші. Я ж люблю працювати з “браунінгом” – він легкий у керуванні, практично без клинів працює”, – пояснює дівчина.
Чітких обов’язків як кулементиця, каже Оксана, вона не має. Працює в кулеметному розрахунку, який складається із трьох людей: стрілець, навідник і номер обслуги. І ці ролі щоразу змінюються. Аби кожен зміг замінити побратима у разі поранення чи загибелі.
“Ми універсальні солдати – і кулементники, і мінометники, і парамедики, й аеророзвідники в разі потреби. Але, найперше, ми справжня сім’я – більше, ніж просто підрозділ. Пройшли не одну дислокацію на Донеччині, непрості випробування. І кожен із нас є важливим у цій сім’ї. Втрату кожного ми болісно переживаємо”, – каже Рубаняк.
“У мирному житті хочете щось важке понести замість мене – жодних проблем, я залюбки погоджуюся. А на війні ми всі однакові, я нічим не краща і не гірша. Так виборюється рівність і визнання”, – переконана Рубаняк.
Підрозділ, де служить Оксана, постійно перебуває на межі зіткнення з ворогом. Контактні бої для неї – звична справа.
“Це справді страшно, коли ти бачиш ворога власними очима, у бінокль. Коли можеш розгледіти постать людини, яка рухається у твоєму напрямі і яка стріляє. Розумієш – він поруч, все ближче і ближче. У цей момент усвідомлюєш, що вижити можна, лише знищивши ворога. Тут працює тваринний інстинкт: або тебе, або ти, і нема інакшого вибору”, – пояснює дівчина.
У критичних ситуаціях, зізнається Ксена, вона не раз прокручувала жахливий сценарій у голові: а що, коли виживе, але потрапить у полон до росіян? Тим більше, що бойові ситуації трапляються геть кепські, близькі до цього.
“Пам’ятаю, якось в серпні росіяни штурмували нашу посадку. Ми саме поміняли інший підрозділ, а це крайня позиція до ворога. Нас троє – я, Арес, Джампер. Мені – 19, хлопцям – 26 та 24 років. Ми молоді, не дуже ще й досвідчені тоді були. І ось – штурм, ворог косить все – артилерія, міномети, танчики, вертушка! Там того дня було все, що тільки можна нарахувати в збройних силах ворога. По рації доповідаємо комбату, що боєприпаси закінчуються: дайте підмогу чи б/к піднесіть! І ми чекаємо. А ворог все ближче. Аресу над головою прилетіло, в дерево. А в нас вже буквально по два магазини лишається. Нам кажуть: побратими поруч, декілька сотень метрів – відходьте до них! І то були справжні американські гірки: перебігаєш від окопу до окопу. А воно летить над головою! Слава Богу, ми відійшли без поранень, лише сильна контузія. Забігли в перший бліндаж, який трапився на шляху. Усе тоді висіло на волосинці! Я розумію: ворог наступає, і ми або потрапляємо в полон, або нас вб’ють на місці. Але вдалося відійти до наших хлопців, і ми вже там разом прийняли бій. Пощастило”.
І цієї залежності від фарту на війні значно більше, ніж хотілося б, каже старший солдат Рубаняк.
“Це часто лотерея. Ти можеш мати досвід, уміння, і чим більше ти тренуєшся, тим більше маєш шансів. Але більшою мірою вижити в бойових умовах – це везіння”.
Постійне перебування за крок до смерті не може не впливати. Оксана й сама це визнає: “Відчувається емоційне виснаження. І в якийсь момент ти просто не відчуваєш емоцій, настає переломна межа. Мені друзі кажуть: що це ти стала такою песимісткою? Відповідаю: та я насправді реаліст”.
“Я відчуваю певну відповідальність: мушу і хочу говорити про армію і війну. Про жінок, які воюють. І розумію, що мене охочіше слухають, ніж хлопців. Я можу говорити ті ж самі речі, що скажуть сотні інших військових, але на мене звернуть більше уваги, мене почують краще тільки тому, що я – жінка. Та ще й з кулеметом. Значить, це також моя місія”.
Олександр Кукурба
— український військовослужбовець, льотчик-штурмовик, майор Повітряних сил Збройних Сил України, учасник російсько-української війни. Герой України, лицар ордена Богдана Хмельницького I, II та III ступеня. Історія Героя України.
Стати військовим Олександр мріяв із шести років. Любив з дідусем дивитися бойовики, пригадує матір.
Вступив у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Після Київського військового ліцею Олександр Кукурба вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил. При здачі документів, розповідає матір, Сашкові сказали, що він не витримає у барокамері, тож хай не вступає. Але хлопець не планував здаватися."Каже: "Мамо, так у барокамері важко було. Я лише боявся, що зараз натисну на кнопку. Вже просто закусив зуби й сказав собі, що я мушу це витримати, — зізнається Тетяна. — Це — такий характер, якщо він собі поставив за мету, то значить він буде до неї йти. У нього не було відмовок. А як перші польоти на висоті були, то він сказав: "Мамо, ти навіть не можеш уявити, яке там гарне небо за хмарами".
Коли у нього запитали, чи не боїшся ти, це ж небезпечна професія Олександр відповів "А я – готовий, я знаю на що йду"
Олександр Кукурба "жив" у літаку, рвався у бій, каже його матір Тетяна. Він був одним з найефективніших військових льотчиків повномасштабної війни. Знищив понад 20 танків, півсотні бронетехніки та більш як 300 ворогів.
"На початку повномасштабного вторгнення передзвонив, сказав: "Летимо на Херсон". Ще отоді вмикали телевізор, бачили оті колони, як йшли, і бачили оті колони спалені. То сестра сказала: "Не знати, чи це не нашого Сані робота. Це, каже, він так "жарити" міг", — каже Тетяна Кукурба.
За оборону України Зеленський нагородив льотчика за життя званням Герой України та вручив орден "Золота зірка". Проте з того часу, зізнається матір, було відчуття тривоги за сина.
Олександр також є лицарем ордена Богдана Хмельницького II, III ступенів та I (посмертно).
Сотий політ і розбитий годинник
26 липня Олександр Кукурба востаннє здійнявся у небо. Він загинув у Дніпропетровській області під час сотого бойового вильоту, а на його годиннику назавжди застиг час смерті — 7:25.
"Вже коли до матері десь приблизно о 12:00 подзвонив командир частини, лише представився, хто він є, я вже зрозуміла — щось сталося. Він так довго підбирав слова. Каже: "Наш Саня загинув". Була спроба катапультуватися, парашут не відкрився — занизька висота", — пригадує матір полеглого пілота.
У Дніпропетровській області, на місці загибелі льотчика, люди, військові приносять квіти, а згодом там планують встановити пам’ятник.
У рідному селі Олександр — легенда. У день його народження, 18 вересня, діти з місцевої школи приходили до нього на могилу, щоб вшанувати пам’ять. На його честь, каже директорка Нижньовербізького ліцею Лариса Стефурак, планують перейменувати школу, в якій навчався Герой України.
Вічна пам'ять Герою України Олександру Кукурбі!
Руслана Данілкіна
- відома, як Незламна Руся — пішла добровольцем на війну у 18 років. Дівчина стала оператором-зв'язківцем та працювала на Запорізькому та Херсонському напрямках.
До початку великої війни Руслана працювала офіціанткою. Дівчина мріяла вступити до університету, закінчити його та жити простим і щасливим життям. Проте невдовзі після 24 лютого у свої 18 років вирішила зі зброєю в руках захищати Батьківщину.
Чим займалася на фронті?
«Головна праця полягала бути на раціях. Наша місія — сидіти з раціями, відслідковувати кожну інформацію, кожен шум, кожне переміщення техніки, піхоти, авіації, нам одразу передають координати, я передаю ці координати нашим офіцерам, ми вирішуємо, кличемо арту або заряджаємо наші міномети і починаємо працювати по ворогу», — розповіла Данілкіна.
Рацію дівчина чула постійно, перебуваючи на нулі. За словами військової, інколи їй хотілося тиші, сходити в «хороший» душ та лягти в м’яке ліжко.
Як отримала поранення?
10 лютого 2023 року Руслана потрапила під обстріл біля лінії фронту, коли разом з побратимами на автівці змінювали позицію. «Касета влучила з моєї сторони, я сиділа спереду на пасажирському кріслі і влучив касетний снаряд, уламок від якого пробив машину і влучив мені в ногу», — розповіла Руся.
За словами дівчини, вона одразу зрозуміла, що може втратити ногу, та боялася подивитися на те, що від кінцівки залишилося. Але їм пощастило, адже майже одразу поранених почали евакуювати.
Що відчувала після отримання поранення?
«Відчуваєш, як життя покидає твоє тіло, ти починаєш відчувати, як німіє кожна кінцівка. І ти відчуваєш, як просто засинаєш, просто оп і ти втрачаєш свідомість. Мені казали, не заплющуй очі, а єдине, що на той момент я хотіла — знепритомніти і більше ніколи не розплющити очі. Я думала, що я так тихесенько засну, ніхто не помітить, і я не доїду до шпиталю — і все. Тому що жити з однією кінцівкою було якось не ок у моїй голові і я не хотіла», — розповіла Руслана.
Проте дівчину довезли, її життя врятували. Після цього почалася реабілітація, життя з фантомними болями та вічна боротьба, проте з підтримкою рідних.
Я прокинулась в новому тілі й не знала, як жити далі". Історія військової, яка втратила ногу.
Операція пройшла в Чорнобаївці. У перші дні після неї Руслана не хотіла жити.
"Я боялася, що мене не прийме світ і що я нікому не буду потрібна. Було дуже страшно. Моє життя змінилось. Я прокинулась у новому тілі й не знала, як жити далі", – описує вона свої почуття у перші дні після ампутації ноги.
Попри те, що її усі навколо заспокоювали, мовляв, слава богу, що жива, Руслана не могла прийняти свою травму і нове життя. Каже, для цього знадобився тиждень.
Руслана проходила лікування в санаторії в Одесі. Вона активно веде свою сторінку в інстаграмі, де публікує фото, розповідала про свої переживання і відчуття та спілкується з підписниками.
Звикнути і прийняти себе - те, що потрібно вирішити для себе.
Руслана хоче допомогти постраждалим від війни людям, які втратили кінцівки, жити зі своїм новим тілом і новими можливостями.
Нещодавно Русана приєдналася до проєкту Superhumans.
Superhumans - це найсучасніша в Україні спеціалізована клініка з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки для тих військових та цивільних, які постраждали від війни в Україні.
Лікування та все у клініці для пацієнтів є абсолютно безкоштовним. Superhumans не є бізнесом, та ніколи таким не стане. Перших пацієнтів клініка прийняла у квітні 2023 року. Станом на кінець 2023го, майже 300 пацієнтів отримали протези, пройшли всі етапи реабілітації та повернулись до звичного життя.
Місія Superhumans надати якомога більшій кількості постраждалих від війни військових та цивільних максимально якісну допомогу саме в Україні найсучасніші протези, терапію, гідну якість життя, належну повагу. Українці, що втратили кінцівки, повинні мати можливість отримати допомогу вдома, пояснити лікарям українською, що турбує, та під час терапевтичних сесій сидіти в колі людей, що пройшли аналогічний шлях, а після терапії обійняти рідних.
Ігор Крупнов
- захисник України, ветеран війни в Афганістані, служив у підрозділі спецпризначення. Ігор Крупнов став першою людиною в Україні, якій провели унікальне протезування за методом осетоінтеграції. Історія Героя.
До широкомасштабного вторгнення займався власним бізнесом у Дніпрі – будував басейни.
Чоловік зізнається, що після Помаранчевої революції стало зрозуміло, що Росія від України не відчепиться, тож велика війна стала питанням часу.
"Я слідкував за політикою ще з 2004 року, коли відбулися відомі вибори президента і обрали Ющенка. Я тоді став на сторону демократичних сил, доволі щільно відслідковував політичні події всередині країни, і бачив вплив Росії на нашу політику. Цей вектор мені дуже не подобався. Що стосується початку війни в лютому 2024, то тривога вже висіла в повітрі. І я вважав, що вірогідність нападу дуже висока. Але все ж таки сподівався, що росіяни не наважаться на це", — розказує Крупнов.
Військовий пояснює, що після початку великої війни, рішення піти добровольцем на фронт визріло майже одразу.
"Дружина прийняла рішення їхати за кордон до доньки. Я дружину провів до кордону, а потім повернувся і одразу звернувся в військомату", — пригадує чоловік.
Після навчання на Яворівському полігоні, в травні 2022 року Ігор Крупнов опинився на південному напрямку. Там було вже дуже гаряче.
"Перевага ворога в артилерії відчувалася дуже сильно. Паритет сил був приблизно 1 до 5. Приблизно такою ж була перевага ворога і щодо інтенсивності обстрілів. Ми звісно також відповідали ворогові, але працювали лише по "жирним" цілям, де було скупчення техніки. Наш підрозділ займався коригуванням вогню із використанням БПЛА, — розказує військовий. – Нам протистояли російські десантники і це були контрактники, це не були мобілізовані. Тому ми відчували на собі, що це не якісь там дилетанти. Вони робили помилки, але треба зазначити, що вони дуже класно закопуються, у них були дуже потужні бліндажі, окопи".
Однак в листопаді минулого року ситуація на півдні докорінно змінилася. Антонівський міст був пошкоджений, логістика ворога була відрізана від тилового забезпечення і росіяни стали відступати. ЗСУ наступали, і Ігор Крупнов також, у складі свого підрозділу.
"І це були дуже хвилюючі моменти. Ми заходили до селищ, де були наші люди, і вони були дуже раді нашому приходу. І це була не якась постановка. Там були і сльози радості, і дуже теплі вітання. І будь-де нас приймали і одразу пригощали домашньою їжею: борщем, смаженою картоплею. Ми відчули дуже тепле ставлення людей на цих вільних територіях", — пригадує військовий.
Однак під час контрнаступу чоловік отримав важке поранення.
"Машина, на якій я їхав, потрапила на мінне поле. Ми їхали на цивільному позашляховику і спрацювали одразу дві протитанкові міни під лівим та правим колесом. Машина підлетіла і приземлилася на дах через 10 метрів, а потім спалахнула. Було дуже добре, що двері не заблокувалися, відчинилися, і мене витягли з машини, надали першу медичну допомогу, наклали турнікети", — розказує Крупнов.
На протитанкові міни чоловік натрапляв ще в Афганістані.
"Там я також двічі підривався, але підривався на бронетранспортері, і це було не так болісно, порівняно з тим, коли ти підриваєшся на цивільному джипі. Ніяких тілесних пошкоджень у мене після того не було, окрім контузії", — додає військовий.
Після поранення Ігоря доправили до лікарні Миколаєва. Чоловік зізнається, що у лікарів не було можливості зберегти кінцівки.
"Тому що на одній нозі вже розвивалася гангрена і там вже питань ніяких не було. Іншу ногу ще намагалися зберегти, але потім виявилося, що шансів немає і треба ампутувати обидві ноги. Тобто, спочатку була одна ампутація, потім інша, потім ще кілька реампутацій, щоб стабілізувати процес загоєння ран. Загалом було 9 операцій", — пояснює чоловік.
Військовий каже, що в перший період після поранення радів, що взагалі залишився живим, тому тяжкі думки його не "гризли", а потім…
"Я тішився тим, що бачу за вікном своєї палати: сонце, сніг, людей, бачив життя. І це мене надихнуло. Але потім настав час, коли я справді думав: ну що це за життя без ніг? Важко було. Та я відчував підтримку дружини, сім'ї, друзів, і братів-афганців, які мене підтримували щодня. Я думаю, що саме це мене підтримувало у ті важкі дні, коли я відчував таку депресію", — додає захисник.
Далі настав час протезування.
"Я бачив у відділенні, як хлопці, які спочатку їздили на візках, а потім ставали на протези і ходили, а потім виписувалися до цивільного життя, дехто навіть повернувся на фронт. Я зрозумів, що, просто трохи інша якість життя у мене буде. Я вже марафон у своєму житті не пробіжу, і з парашутом не стрибну, але все в твоїй голові: все, що ти задумаєш, то ти обов'язково досягнеш. І це дало мені сили", — зізнається Крупнов.
Однак перший досвід ходьби на звичайних протезах для Ігоря був не дуже вдалий. У мирному житті до великої війни чоловік пробігав марафони, а після поранення не міг здолати на протезах і 100 метрів.
"Ходьбою це не назвеш. Це пересування за допомогою ходунків. І це було більше схоже на стрибки, мабуть, ніж на ходьбу. За відчуттями було дуже боляче. Я за одну прогулянку йшов 70 метрів в один бік, 5 хвилин на відпочинок, а потім 70 метрів назад в палату. Це рекорд. І майже ніякого контролю. Дуже важко було тримати баланс. Одного разу впав на тренуванні досить боляче. Я не розумів, як я ходитиму на цих протезах", — згадує військовий.
Та однієї миті все круто змінилося. В Україну приїхав ортопед-травматолог з Австралії Муньєд Аль Мудеріс, який спеціалізувався на операціях з остеоінтеграції. Це метод протезування, коли частину протезу вживлюють пацієнту прямо в кісту, а потім припасовують штучну стопу. З такими протезами людина може навіть розрізняти поверхні під штучними стопами. Провести таку операцію запропонували і нашому герою.
"Наскільки я знаю, такі пропозиції робили багато кому, але не всі погоджувалися, бо для України це експеримент", — пояснює чоловік.
Втім, Ігор все ж наважився на 10 операцію з остеоінтеграції.
"Через два дні після операції лікар сказав: "Давай, підіймайся на ноги, на ці імпланти". Я думав спочатку, що він жартує, там же ще кров текла з ран. Але за його методикою, саме на другий день можна вставати вже на ноги. Я став на ноги і відчув… поверхню. Це почуття, що я вже забув. І, зненацька, це було не боляче! Не можна сказати, що це було супер комфортно, але, як мінімум, не боляче", — розказує військовий.
Наразі Ігор Крупнов активно вчиться ходити на нових ногах
"З ходьби рекорди не ставлю, але за моїми підрахунками, проходжу близько 3 кілометрів на день. От зараз планую сходити пішки на ринок. Це десь кілометр в одну сторону. Не хочу їхати за кермом, хочу сам пройтися пішки", — каже чоловік.
За словами військового, перемога України – невідворотна.
"Ми захищаємо свою землю. А своя земля дає сили. Я відчував це, коли був на фронті. Я це відчував, коли іноді наставала депресія. І це справді давало сили. І це головне", — резюмував Ігор Крупнов.
Владислав Жайворонок
- (позовний Вікіпедія) боєць полку Азов, оператор безпілотних літальних апаратів, взводний медик, один із захисників Маріуполя та 86 днів оборони Азовсталі.
Владислав Жайворонок з невеликого міста на Дніпрі — Берислав, що на Херсонщині. Звідти і його захоплення авіамоделізмом, яким почав займатися ще юнаком.
«Робив літачки. Вчився ними керувати. Це тоді було не надто популярним заняттям. А я вперто вирішив, що й надалі буду займатися (авіамоделізмом — ред.) Ну майже так і сталося, — посміхається Жайворонок. — Я таки став пілотом коптерів. Тільки на війні…».
У 16 років парубок перебрався в Одесу, де вступив до Політехнічного університету на радіотехнічний факультет.
«Знову ж таки ця спеціальність не мала особливий попит і тому був великий недобір у цьому направленні».
Для одесита, який жив спокійним розміреним життям, війна на сході була чимось далеким, зізнається Владислав. Аж поки один товариш не надіслав йому відео, яке повністю змінило свідомість.
«На той час в „Азові“ служив мій друг. Він скинув мені кілька відео, як військовослужбовці полку надають допомогу жителям Маріуполя, коли росіяни вперше накрили місто з системи Град (24 січня 2015 рік — ред.) Азовці були втомлені, мали багато роботи, але в них не було страху і вони знали, що робити в такій ситуації. І я зрозумів, що моя мрія — стати до лав такого підрозділу».
На це Владиславу знадобився час. Але наразі захисник запевняє, що жодного разу не пошкодував про свій вибір:
«Єдине про що шкодував, що не зробив цього раніше. Я приєднався до „Азову“ у 2018-ому році. Відверто кажучи, боявся лишитися цивільним, який нічого не вміє. І загинути, як худоба на забої. Я хотів мати зброю, навички і місце серед найкращих українських військових. Це найголовніший вибір мого життя. Вважаю, що він був правильним. Ще тоді писав товаришу, що хочу бути в одному з найбільш підготовлених підрозділів. Тобто в „Азові“. І хочу місце в першому ряду. Хочу бути серед найкращих. Так і сталося: „Азов“… Маріуполь… Взвод розвідки… Що може бути краще?».
Це було свідоме і безповоротне рішення Жайворонка, який навіть не радився ні з ким про свої наміри. Родина хлопця дізналася про них після того, як він закінчив військовий вишкіл.
«Аби потрапити до „Азову“ треба було пройти серйозну підготовку. Навантаження були не для слабких. Проте моє рішення було статочне. Тільки в „Азов“. Мене не цікавили поради або супутні роздуми. Це був обдуманий вибір 26-річного чоловіка».
«ДЛЯ МЕНЕ ЗА ЧЕСТЬ СЛУЖИТИ З ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ ВСІ ЦІ РОКИ. ВОНИ ДОРОЖЧІ, НІЖ СІМ’Я ПО КРОВІ»
У 2022-ому — він вже повноправний боєць «Азову», який до останнього дня стоїть на обороні Маріуполя та захисті «Азовсталі». Хоча перше кульове поранення Владислав отримав на п’ятий день повномасштабного вторгнення.
«Моє бойове хрещення було у 2019-ому році у районі Світлодарської Дуги, а бойове поранення 28 лютого 2022-го — між Маріуполем і Широкиним. Ми потрапили в засідку, допомагаючи підрозділам морської піхоти. Там була перша втрата нашого взводу. Загинув Дмитро Лінський. Хоча, якщо відверто, в тій ситуації не мав вижити ніхто. Машину розстріляли впритул. Ми знаходилися на території підконтрольній ворогу. Дмитро загинув на місці, а ми всі були поранені. У тих умовах я ще зміг надати меддопомогу одному з побратимів, своєму близькому другові, медику Владу «Десмонду».
«Вікіпедія» пригадує бій з ворогом, наразі він описаний у Літописі М-86, який нещодавно презентували у Києві.
«Ми відстрілювалися, розуміючи, що скоріш за все загинемо. Було одне бажання: „продати“ своє життя подорожче. Якщо помру, то заберу з собою якомога більше окупантів, — ця думка не виходила з моєї голови. Отримавши кулю в плече, — я продовжував стріляти. Коли ворог почав втрачати своїх бійців, вони залягли і кричали, що їм потрібна підмога. Ми не могли зрозуміти навіщо їм підмога, якщо їх там чоловік сорок. А нас четверо. Четверо поранених. Ці хвилини, коли вони метушилися, чекаючи на поповнення, та евакуювали своїх загиблих і поранених, дали нам змогу відповзти, щоб змінити позицію. Ми виходили з оточення полями. Але одне скажу, якби ми не відстрілювалися, то не було б паніки з їхнього боку. Вони б нас просто розстріляли, або взяли в полон».
«Ще задовго до великої війни, так вийшло, що у нас у відділенні не було медика. Вважалося, що на 30 чоловік умовно, потрібен хоча б один. Так як ми взвод розвідки, де постійні ризики, нам потрібні хоча б чотири медика. Але я став п’ятим, — посміхається Владислав, — бо хотів, щоб безпосередньо у моєму відділенні була людина з медичними навичками. Я напросився на курси. Пізніше, як я вже розповідав, мої навички врятували мені життя і я зміг належним чином надати допомогу своєму побратимові. Побратиму-медику, до речі, який і приймав у мене іспит».
Жайворонок був дуже вигідним солдатом. Як зізнається він сам: майже універсальним.
«Беручи мене на виїзд, командир фактично брав три спеціальності: пілота коптерів, розвідника і медика. Та якщо серйозно, то коли ми втратили всіх медиків, моїми завданнями після поранення було саме надання медичної допомоги пораненим. За станом здоров’я я ще не міг виконувати свої прямі функції, тому брав медичний рюкзачок і їхав на завдання. В „Азові“ вважалося абсолютно нормальним явищем мати не одну військову спеціальність», — наголошує мій співрозмовник.
«МИ ДОСТОЙНО ТРИМАЛИ ОБОРОНУ І ВИГРАЛИ ЧАС»
Владислав розповідає, що у ворога на березень 2022-го року була абсолютна перевага в повітрі разом із засобами розвідки. Над усіма бункерами, де було хоч якесь зосередження людей, постійно 24/7 висіли коптери, БПЛА, а входи й виходи закидали боєприпасами.
«Авіацію росіяни використовували насамперед для ураження бункерів, де було багато людей. Ми за можливості доправляли людям їжу, воду. Для нас, військових, головне, щоб цивільні залишилися живими. Ми витримаємо більше, ніж вони».
«У супротивника була авіація, у нас — ні. У них були кораблі, у нас — ні. Але попри це, ми достойно тримали оборону 86 днів. Найголовніше — ми виграли час. Багато хто зрозумів, наскільки вперед можна зайти, маючи такий мізер ресурсів, як у сил оборони Маріуполя. І на який час це можна розтягнути. Тому всі, у кого є мозок, розуміють зараз, що в умовах, коли Україна не оточена й отримує допомогу від наших партнерів, росія не може сконцентрувати такий вогонь, як у Маріуполі, по всьому фронту», — зауважив захисник.
«КІСТКУ НА НОЗІ ПИЛЯЛИ ІРЖАВОЮ ПИЛКОЮ, А КРОВ ЗЛИЛИ В БАНКУ І ШПРИЦОМ ЗАЛИЛИ В МЕНЕ»
«Вікіпедія» розповідає, що свої військові функції він виконував до останнього дня на Азовсталі. А важке поранення отримав якраз в ніч з 15 на 16 травня.
«Особливих сподівань на те, що нас витягнуть з „Азовсталі“, чесно кажучи, не було. Ці всі розмови про кораблі з Ердоганом чи гелікоптер з папою Римським для мене були нісенітницею. Про процедуру екстракшн (тактична процедура або прийом, який полягає у швидкому вивезенні людей, як військових, так і цивільних, з ворожої території у безпечне місце) теж говорили на нашому „радіо“ пліток, як ми його називали „Бункер-ФМ“. Я не вірив і продовжував працювати. В ніч з 15-го на 16-те травня ми поверталися на свою позицію із завдання і по нам ворог наніс ураження протитанковою керованою ракетою. Руслану „Давіду“ тоді відірвало стопу, а основний удар прийшовся на мене».
Захисник пригадує, що, незважаючи на важке поранення, довгий час залишався при свідомості і навіть у критичній ситуації виконував функції зв’язківця:
«Доки побратим „Межа“ накладав мені турнікет, бо у мене були перебиті обидві руки, я передавав обстановку по рації. Хоча пораненим, особливо важким, цього робити категорично не можна. Бо зазвичай вони в істеричному, не надто адекватному стані. У мене командир питає: хто важкий? Доповідаю: „Давіду“ відірвало стопу і „Вікіпедія“ — мінус ліва нога і мінус око. А він: а з ким я тоді розмовляю? Відповідаю: з „Вікіпедією“. Коли згадували потім — було смішно».
Проте на той час Владислав продовжував втрачати кров. І вже відчував, як його тіло холоне.
«Моє тіло збиралися класти у пакет, бо як мені пізніше розказували, пульс вже не дуже прощупувався. Це означало, що таким «важким» немає часу займатися. І якщо є ті, кого врятувати є всі шанси, треба переключатися. Це абсолютно нормально, згідно з протоколами. Тут нема на що нарікати.
Не дала мене покласти до 200-тих анастезіолог Ніна. А з нею психологиня Настя. Настя почала бігати питати, хто може здати кров, а Ніна допитувалася у мене, майже несвідомого, групу і резус. Диво, але я відповів. Вже потім вона розповідала, що хвилин сорок тормошила мене».
Дівчата спільними зусиллями зібрали бажаючих здати кров, аби врятувати Жайворонка.
«Кілька хлопців стали у чергу. В них взяли кров. Перемішали її в банці і шприцом залили в мене. Це працює. Виявляється, це працює, — продовжує військовий. — Далі мене зашили. Антисанітарія повна, штукатурка від обстрілу сиплеться. Пиляли кістку на нозі радянською пилкою по металу — ржавою. Я в хірурга пізніше спитав: правда це чи ні. Він зніяковів: я її, каже, спиртом протер. Я думав, що зі мною жартують. Виявляється ні. Пізніше мені навіть фото цієї пили з червоною ручкою надіслали. Зашивали синьою ліскою. Але, якщо насправді, хірург зробив неймовірну роботу у тих умовах і з такими підручними засобами. Хірурги «Азовсталі» — це просто боги.
За багатьма канонами я не мав вижити. Більше того, медики самі не вірили, що я виживу. Пізніше їм хтось там в полоні шепнув зі сторони противника, що помер ваш з пташиним прізвищем. Вони й вирішили, що це я — Жайворонок. Дивувалися, що ще так довго протримався. Не вгадали. Тримаюся. Досі тримаюся!»
Вже буквально за кілька годин після операції на «Азовсталі» Владислава в числі інших поранених вивезли до Новоазовська. А звідти вже в Донецьк. Захисники Маріуполя опинилися в полоні російських загарбників. Серед них напівпритомний Жайворонок з важким пораненням ока і на одній нозі.
«У Новоазовську було щось типу сортування. Найбільш важких поранених, кому потрібна було втручання або серйозна медична допомога, відправляли у лікарню Донецька. Тих, хто не потребував постійного лікарського нагляду, вивозили до Оленівки».
У лікарні Донецька «Вікіпедія» провів майже два місяці. Лікування належного не отримував. Антибіотики важкопораненому бійцеві з ампутованою ногою дали лише на шостий день перебування. Після допитів.
«Лікування було дуже формальним. Це лікування не з метою вилікувати нас або зробити краще — це було лікування з метою не допустити смерті. Наразі Владислав Жайворонок працює в Києві.
«Я потрапив у перший обмін через півтора місяці.
Зараз він активний учасник акцій у підтримку військовополонених, Міжнародних самітів та конференцій.
«У полоні залишається 700 азовців. Серед них багато моїх близьких друзів-побратимів. Я їх чекаю понад усе. Наразі я працюю в Департаменті молоді й спорту міста Києва. У підрозділі, який допомагає займатися спортом особам з інвалідністю, які постраждали внаслідок бойових дій. Допомагаємо реалізуватися ветеранам з інвалідністю, досягати нових перемог, але вже в спорті. Це те, що я роблю як ветеран. Чим ще займаюся, не можу поки розповісти. Фізично я списаний, але й надалі працюю на Перемогу», — підсумував захисник.
Сергій Райлян
- командир міномета 79-ї окремої десантно - штурмової бригади із позовним Ворон. Знаходився на війні від початку АТО та російського вторгненню на територію України.
Він родом з Миколаєва. Вступив до лав ЗСУ, як тільки став повнолітнім – у 2015 році. Хлопець артилерист і нічим, крім військової справи, не займався. На початку повномасштабного вторгнення він виконував завдання неподалік міста Щастя на Луганщині. Так, 16-го лютого якраз тоді почались обстріли Щастинської ТЕС. У нас не було ні зв'язку, ні світла, нічого. Почались жорсткі обстріли позицій, почали прилітати гради, які давно не використовувались. Причому цілими касетами по 40 снарядів.
Цей шелест «Градів» досі в моїй пам'яті. Тобто саме коли по тобі працюють, це дуже страшно і ти розумієш, що якщо він впаде поруч, тебе уже нічого не врятує. А тобі треба повернутися на позицію, відпрацювати, і в цей момент ще нічого не зрозуміло. Ми розуміємо, що йде наступ, але ще тоді не розуміли масштаби цього наступу.
24-го лютого я пам'ятаю, як тоді сидів на обочині дороги з «мухою», тупо чекаєш, коли на тебе вийде противник.
Там був момент, коли тобі лячно, ти розумієш, що навряд повернешся додому. Але тоді настає момент, і ти такий: емм, ну заберу з собою побільше їх значить.
Кожен раз ти стріляєш, вбиваєш п'ятьох, приходить 50. Була команда замінити нас у Сєвєродонецьку, нас поміняли на бригаду якихось ТРО.
Понесли тоді великі втрати серед наших.
Нас обстрілювали з «Градів», «Ураганів», «Смерчів». ТОС-1А. «Сонцепек» тоді по на нас вперше застосували. Це не кажучи про іншу артилерію, ствольну, про 122-152 міліметри. Все, що у них було, летіло тоді по наших позиціях.
Оборона Лимана... У розповідях хлопців, те, що вони бачили... Дуже сильно працювала авіація противника. Мертві діти посеред міста валяються, і їх нема змоги забрати, поховати, бо дуже велика щільність артилерійського і авіаційного вогню.
В кінці літа 2022 року. В самій Мар’янці наш інший батальйон сидить, а ми навкруги.
В кінці листопада мене поранило, але наші все ще тримаються там, тримають оборону і дуже успішно
Про поранення
Ми поїхали на розвідку, грубо кажучи. І йшов сильний дощ, Тому дороги розмило – це ґрунтові дороги, по них проїхати нереально. Машина звернула на узбіччя, щоб проїхати там. Там було буквально кілька метрів. І цих кілька метрів вистачило, щоб знайти протитанкову міну. Ми були на пікапі, наїхали якраз моїм колесом.
Шмат машини зі мною разом, окремо від решти машини відкинуло на 10 м.
Тоді поталанило тим, що хлопці, які їхали зі мною в машині, хоча й були контужені, поранені, але все ж таки добігли до найближчої позиції, покликали підмогу. Звідти прибігло кілька людей і почали намагатись мене дістати з цього шмату заліза.
Я був без свідомості, то я після підриву знаю лише те, що розповідали. У мене була нога.. однієї ноги не знайшли. Друга нога висіла на шкірі і була намотана на якийсь штир.
Мене дістали з цього куска заліза, на пікапі відвезли до медевакуації. Там мені швидко наші медики надали стабілізуючі дії. Кровотечі сильної не було, бо ноги вже запеклися, вони були чорні.
Коли прийшов до свідомості - це було в Києві, відділення травматології. Я лежав на ліжку, поруч була дружина. Я спитав у неї, що сталося. Вона каже, не знаю, тебе довезли до лікарні в такому стані. Я почав телефонувати хлопцям.
Я в той момент навіть зрадів, тому що я відповідав за цих людей. І те, що ніхто не загинув, це дійсно чудо, бо при наїзді на протитанкову міну мало ще залишається від машини і від людей, які в ній були.
Ну так. Я почав себе обмацувати, дійшов до ніг, дружина каже: ніг немає. Ну ладно, нормально. Більше мене хвилювали саме очі. Мені пояснили, що у мене повністю зламане обличчя. Тобто була дірка в черепі відкрита, забій головного мозку, зламані очниці, зламана носова перегородка, зламана верхня щелепа, нижня щелепа, в нижній щелепі вже титанові накладки і відірвані губи.
Навіть ті губи, що зараз є, це вже завдяки пластичним операціям наших лікарів. Спочатку в мене була тільки четвертина нижньої губи правої сторона. В мене взагалі отак от була дірка. І був ніс відрізаний і, скоріш за все, уламок прилетів знизу вверх, обрізав.
Я сподівався, що мені повернуть зір. Але натомість мені вирізали просто одне око і сказали, що вважай, що ти вже сліпий, їдь протезуйся. Ми з цим не погодились. волонтери машиною, на розкладушці відвезли мене в інститут Філатова, де мені врятували друге око. Вони дістали уламок 14 міліметрів з лівого ока, повернули сітківку на місце. Залили її гелем якимось, щоб вона прилягала краще. І наразі в мене йде реабілітація.
Моральний стан
Суїцидальні думки, чесно кажучи були. Ну, типу все, я сліпий, безногий. Чоловік, у якого в житті все, що було, – це служба, війна.
Все буде ставати краще і краще - каже Сергій оговтавшись від поранення.
Стосовно протезування, звичайно. Зробимо. Все, що можливо, прийдеться підрізати праву ногу трошки на пару сантиметрів, але кажуть, що зробимо. Стосовно зору ніхто гарантії не давав ні спочатку, ні зараз.У мене взагалі залишилась підтримка. Мене підтримує мої друзі, моя сім'я, Товариші телефонують, питають, як я. Командування через дружину, наприклад, вони її пишуть, питають, як я. Вона їм відповідає. Вони такі, добре, тримайтесь, що потрібно, звертайтесь, і так далі.
І я почав свій шлях до одужання.Тому що плюс травми в тому, що найгірше в основному в той момент, коли вона трапилась. Далі все буде ставати краще і на краще. Я все ще військовослужбовець, хоч і поранений.
Сергій Райлян - справжній військовий тримався до останнього і вже пройшов через найскладніше але його ще чекає багато труднощів, тому не лінуйтеся заходьте на профіль його сестри там можна підтримувати зв’язок із Сергієм і йому допомагати коштами, ось instsgram , бажаємо повного одужання!
І ще до перегляду Вам рекомендуємо подивитися відео історії наших Героїв України на Youtube каналі Дім, де також знявся Сергій Райлян та інші військові і медики.
20 днів у Маріуполі - документальний фільм про російську облогу Маріуполя у лютому-березні 2022 року під час повномасштабного вторгнення рф до України. Створений українською командою у складі військового кореспондента, відеографа AP, режисера Мстислава Чернова, фотокореспондента Євгена Малолєтки та продюсерки Василіси Степаненко. Здобув «Оскар» у 2024 році в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм» і став першим фільмом-переможцем від України.
Фільм також отримав премію BAFTA у категорії «Найкращий документальний фільм» та номінацію в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою», виграв премію Гільдії режисерів Америки в категорії «Видатні режисерські досягнення в документалістиці». Загалом, «20 днів у Маріуполі» здобув більш ніж 20 нагород і 40 номінацій. Фільм показали перед засіданням Генеральної асамблеї ООН у вересні 2023 року. Стрічка стала найкасовішим українським документальним фільмом зібравши за три тижні понад 6 000 000 грн.
Фільм створено 2023 року у співпраці Associated Press та Frontline. Прем'єра відбулася 21 січня 2023 року на найбільшому в США фестивалі незалежного кіно Sundance, де він потрапив до конкурсної програми «Світове документальне кіно» і здобув Приз глядачів (Sundance World Cinema Audience Award: Documentary)
З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року команда Associated Press документувала російську облогу і спричинену нею гуманітарну катастрофу, масові поховання загиблих цивільних, злочини росіян, роботу лікарів, зокрема, AP першими показали наслідки бомбардування пологового будинку № 3. Матеріали періодично надсилалися в редакцію з єдиного місця в Маріуполі, де ще був онлайн-зв'язок — під сходами біля розтрощеної продуктової крамниці. Так вдалося передати 10 % відзнятого матеріалу. Решту матеріалу, зокрема, 30 годин відео Мстислава Чернова 15 березня команда AP вивезла з собою з Маріуполя через гуманітарний коридор. На той час вони були останніми журналістами в місті.
Стрічка з матеріалів Мстислава Чернова була створена командою Frontline — найдовшої в історії США програми документальних фільмів, що виходить на каналі PBS (США).
Автор вважає, що головна місія фільму — розповісти світові не тільки про те, що було в Маріуполі, але й про те, що відбувається в
Україні зараз
«Коли я розмовляю з глядачами, я завжди кажу, що ви бачили двадцять днів, але був двадцять перший і двадцять другий, і тридцятий, і дев'яностий день. Зараз вже майже рік повномасштабного вторгнення. Дев'ять років з вторгнення Російської Федерації в Україну. І те, що ви бачили, відбувається кожен день — з Попасною, з Соледаром, з Бахмутом. Тобто це поки що не минуле. Це те, що відбувається саме зараз».
Кінопрокатна компанія Dogwoof, яка спеціалізується на документальних фільмах, придбала права на міжнародний продаж фільму. Dogwoof займатиметься продажами в усьому світі, за винятком Північної Америки, де правами володіє PBS Distribution.
Стрічка вийшла в обмежений прокат в США 14 липня. В кінотеатрах України прокат почався 31 серпня.На перший вікенд вересня 2023 року фільм зібрав понад 530 тисяч гривень в українському прокаті, ставши найбільш касовим українським документальним фільмом в історії. Після номінації на премію «Оскар» фільм вийшов у повторний прокат в Україні.21 квітня 2024 року стрічка вийшла на Netflix.
11 березня 2024 року на 96-й церемонії вручення премії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук за заслуги в галузі кінематографа, що відбувалася в Лос-Анджелесі, фільм отримав нагороду «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм».Це перша українська кінострічка, що отримала цю нагороду.
У своїй промові Мстислав Чернов сказав:
Мені хотілося б, щоб я ніколи не знімав цього фільму. Я хотів би обміняти цей «Оскар» на те, щоб Росія ніколи не вторгалася в Україну і більше ніколи не нападала на наші міста. Але разом ми можемо зробити так, щоб правда перемогла. Слава Україні!
Цього року на фестивалі буде представлено загалом 96 повнометражних і 10 фільмів у віртуальній реальності. Звісно, одними із центральних будуть стрічки, пов’язані із війною росії проти України. В першу чергу мова йде про оскароносний фільм "20 днів у Маріуполі".
Цей фільм вартий уваги кожного до перегляду.
Закінчуюючи цю статтю, хочеться написати, що наші люди то є нездоланність і яка б проблема в них не була - ці люди здолають все, допоки вони єдні, відважні, мужні, талановиті, креативні та незалежні.
Українці, що були в статті мотивують, підбадьорюють ні в якому разі не сумують, а знаходять рішення та діють. Вони є прикладом того як треба робити, вони на своєму прикладі показують, що все можливе головне наполегливість та праця.
Та і в принципі всі українці - це така сила, що її не здолати, особливо коли ти дійсно патріот і робиш хоч, щось, щоб твоя країна була кращою. Найважливіше на даний момент зберегти її як націю усвідомлено, а не просто щоб щось, коли одні готові життя віддати, а інші і пальцем не поворухнуть.
Якщо нація то це її мова - державна українська мова, вчіть поширюйте її і це буде вже величезний вклад в Україну.
Територія, наші воїни роблять такі неможливі речі, відвойовувавши своє та гоне ворога подалі від цивільного населення. Тому коли вже в нас не проблема з інтернетом, мобільним та є техніка, що замінює людські життя і завдає удару ворогу то не важко задонатити на збори, які вони пропонують, бо важливо зрозуміти це не їм потрібно, а саме нам і тільки нам!
А ще в цьому всьому є найважливіше зберігати єдність людей, які не готові розірвати один одного бо щось не сподобалось, а підтримати один одного, знайти спільне рішення та діяти і все робити задля спільної цілі. А ціль зараз у всіх одна здолати ворога і зберегти свою незалежність та захистити свою державу і звільнити окуповані території. І це основні аспекти, де саме суспільству треба знайти точки дотику один до одного. Тож національна єдність, відданість спільній меті та активна підтримка всіх верств суспільства можуть стати ключовим фактором у подоланні зовнішньої загрози.
Слава Україні ! Героям Слава!
