Герої України - це світлі приклади відваги та самопожертви, люди, які стали символами не лише для своєї країни, але й для всього світу. Вони віддають своє життя за вільну і незалежну Україну, відзначаючи себе вистоянням перед найбільшими випробуваннями. За кожною золотою зіркою, що відзначає героїв України, стоїть унікальна історія віри, патріотизму та величезного жертовного внеску у захист країни. Герої України - це втілення найкращих людських якостей. Їхні історії надихають нас і нагадують, що велич України не обмежується лише її природними багатствами, але і життям великих людей. Україна багата на героїв, які стали символами мужності, самопожертви і патріотизму. У їхніх вчинках відображається віра в правдиві цінності: свободу, незалежність та гідність. Кожен військовий, який оберігає Україну, грає надзвичайно важливу роль у збереженні національної незалежності та безпеці громадян. В їхніх історіях схована мудрість, сила та рішучість, які вчать нас ніколи не здаватися перед викликами і завжди боротися за право жити в вільній і незалежній країні. Герої України навчають нас тому, що важливо завжди залишатися вірними своїм переконанням і боротися за те, в що віриш. Вони показують, що навіть в обличчі найважчих випробувань можна зберегти гідність і не поступатися від своїх принципів.
Герої України - це приклади того, як одна людина може змінити світ, віддаючи все заради своєї країни. Вони показують нам, що немає нічого ціннішого, ніж служити своєму народу і боротися за краще майбутнє, незважаючи на всі труднощі та ризики. Герої України - це справжні особистості і приклади для всіх нас, нагадуючи, що внесок в свій народ завжди залишає незгасимий слід в історії.
Героїв потрібно знати в обличчя. І ми покажемо.
Вагоровський Едуард Миколайович - український військовослужбовець підполковник, учасник оборони України від російського вторгнення. Герой України посмертно.
Життя 56-річного підполковника бригади тактичної авіації Повітряних сил Едуарда Вагоровського обірвалося в перший день повномасштабної війни. Льотчик героїчно загинув на Житомирщині, виводячи українську військову авіацію з-під ракетного удару. Жертвуючи своїм життям, замикаючи групу, Едуард Вагоровський виконував демонстраційні дії дав можливість іншим піднятися у повітря.
Едуард Вагоровський народився на Луганщині. З дитинства мріяв стати військовим. Після закінчення Ставропольського вищого військово-авіаційного училища льотчиків і штурманів рік прожив в Оренбурзькій області, де проходив службу в навчальному полку. Потім його відправили в селище Озерне Житомирської області, де він і загинув.
У 38 років звільнився у запас із служби та почав насолоджуватись спокійним сімейним життям: плавав у басейні, грав в теніс і футбол. Однак у 2014 році в українському небі розпочалась «спека», а від колег почали надходити сумні повідомлення про авіаційні втрати — тоді чоловік зрозумів, що потрібен на війні.
«Чоловік знав, що льотчиків у нас мало. Тож розумів – такі офіцери потрібні у війську... Справжній патріот України, він завжди був готовий до останку захищати Батьківщину, – каже дружина. – Якби нас ще у школі запитали, хто з класу стане Героєм України, ми вказали б на нього. Як же ж боляче, що він став ним посмертно...».
Дерусова Інна Миколаївна - українська військовослужбовиця, сержант медичної служби Збройних сил України 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені Івана Виговського, учасниця російсько-української війни. Герой України посмертно.
Вона стала першою жінкою, яка отримала звання Героя України посмертно. У Мукачево на її честь назвали вулицю. Військові, яких рятувала бойовий медик Інна Дерусова, вважали її янголом-охоронцем та називали мамою. Ті, хто знали цю тендітну і водночас сильну жінку, кажуть: по-іншому вона просто не могла. І як ніхто варта найвищої нагороди.
Народилася Інна Дерусова у Кривому Розі. Тут закінчила школу та медичне училище. У Збройні сили прийшла 2015 року. Служила старшим бойовим медиком 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Разом зі побратимами виконувала завдання у зоні АТО – Золотому, Горіховому, Верхньоторецькому, Авдіївці, Кримському, Торецькому та Пісках.
Окрім допомоги пораненим, Інна працювала також із цивільними медиками, котрі приходили на службу до війська. За словами побратимів, вона вже за два тижні робила з них справжніх бійців, готових до виконання завдань на передовій.
24 лютого старший бойовий медик 15-го окремого мотопіхотного батальйону сержант Інна Дерусова саме поверталася з відпустки на місце служби. Та на два дні затрималася в Охтирці, що на Сумщині. Через масовані удари окупантів по мирному місту, яке теж захищали підрозділи оперативного командування «Північ», було багато поранених, й Інна Дерусова залишалася з ними. До останнього. Ризикуючи життям, бойовий медик врятувала понад десять військовослужбовців. 26 лютого, вчергове надаючи допомогу пораненому під вогнем, сержант Дерусова загинула…
13 травня 2022 року похована на Алеї Слави на Центральному кладовищі у місті Кривій Ріг.
«Те, що вона загинула на полі бою, рятуючи військових, для мене не дивно. Інна не була боягузливою, це така людина, яка йшла до кінця. Будуть летіти гармати, йти танки – вона боротиметься», – товариш загиблої Костянтин Сіньковський.
Роман Васильович Русник — старший лейтенант Збройних сил України, відзначився у ході російського вторгнення в Україну, Герой України посмертно з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
У свої 23-ти старший лейтенант Роман Русник справедливо вважався досвідченим та грамотним командиром. Молодий офіцер швидко здобув авторитет навіть серед удвічі старших побратимів і став відповідальним командиром. Штурми, перемоги, втрати, ухвалення вкрай важливих рішень, від яких залежать десятки життів…
Народився 29 липня 1998 року у селі Луг Закарпатської області. З дитинства мріяв стати військовим. Після закінчення 9 класу у 2013 році він ступив до Мукачевського військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героя Красного Поля. Після закінчення ліцею вступив до Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У 2020 році був учасником АТО і ООС. Служив командиром роти вогневої підтримки військової частини А-1778.
Роман вступив на військового вишу якраз із початком війни. На обережне запитання рідних: «А воно тобі треба?», уродженець невеликого закарпатського села знайшов вагомий аргумент: «Звісно! Країну ж потрібно захищати! Війна…» Тож надалі зайвих запитань ніхто не ставив, рідні лиш чесно казали, що пишаються…
На початок широкомасштабного вторгнення за його плечима була вже не одна ротація в найгарячіших точках Донбасу.
Під час російського вторгнення в Україну старший лейтенант Роман Русник зі своїм підрозділом обороняв околиці міста Кремінна на Луганщині.
9 березня 2022 року, помітивши неподалік наших позицій диверсійно-розвідувальну групу (ДРГ) росіян, він на чолі одного відділення висунувся в той бік і знищив ворога вогнем зі стрілецької зброї. Після чого залишився на відвойованій позиції для подальшої розвідки. Росіяни відправили на місце бою цілий взвод, і наші бійці зустріли його вогнем, завдавши ворогу значних втрат. Однак оскільки сили були надто нерівними, Роман Русник наказав відділенню відступити, а сам залишився прикрити товаришів вогнем. Фактично він одноосібно продовжив бій із ворогом і відволік його вогонь на себе. Перші бійці відділення, котрі успішно відійшли, одразу зв'язалися з бронегрупою, яка рвонула на підмогу і знешкодила росіян. Частину ворогів знищили, ще частина втекла. На жаль, у результаті бою старший лейтенант загинув. Він до останнього прикривав відхід товаришів, пожертвував заради них власним життям.
14 березня 2022 року похований у рідному селі Луг.
Залишилася: мати, сестра, і кохана дружина Діана Кукурудзяна військовий медик яка також отримала орден 3 ступеня. І продовжує захищати країну.
Скакун Віталій Володимирович - український військовик, сапер інженерно-саперного відділення 137-го окремого батальйону морської піхоти. Герой України посмертно. Почесний громадянин міста Бережани.
24 лютого 2022 року морпіх Віталій Скакун ціною власного життя підірвав Генічеський міст, щоб завадити просуванню російських військових. Бійцю було лише 25 років.
Боєць народився і виріс на Тернопільщині. Навчався у НУ «Львівська політехніка» за спеціальністю «Інженерія програмного забезпечення». 2019 року підписав контракт на службу в ЗСУ та здобув фах сапера. У 2020 його зарахували до інженерно-саперного відділення окремого батальйону 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Остроградського.
24 лютого, аби зупинити просування російської танкової колони, українські військові вирішили підірвати автомобільний міст Генічеськ — Арабатська Стрілка. Виконати цю задачу викликався матрос Віталій Скакун.
Як усе відбувалося, розказують побратими :
Двадцять четвертого нас підняли о четвертій годині ночі, сказали, що почалося, і ми з «Батончиком» («Батон» — таким був позивний Віталія. — Авт.) поїхали на позицію, мінувати Генічеський автомобільний міст.
Сашко розказав, що в Генічеськ їхній підрозділ перекинули на початку січня. Тоді командування вже знало про можливий наступ ворога, і між саперами були заздалегідь розподілені позиції — хто й що має підривати у разі наступу.
— Вибухівки було багато… КразАМи привезли, — продовжує сапер. — Ми її заклали, розтягнули котушки «полівки», підготували до підриву. То був світанок — година шоста чи сьома…
На мосту друзі були удвох. Підготувавши все, вони відійшли на безпечну відстань, 500 метрів, та чекали наказу. Невдовзі радіостанція озвалася голосом командира: «Міст підірвати!».
— Натиснули — і нічого не вийшло…, — зі смутком у голосі каже Олександр. — Я потім довго думав, як так могло статися… Напевно, машини, які на той час ще їхали мостом, зачепили «полівку»…
Часу на роздуми не було — танкова колона ворога стрімко просувалася Херсонщиною з Криму. Й до мосту, який з’єднує Арабатську стрілку з Генічеськом, залишалося зовсім нічого — не більше ніж п’ять кілометрів. І тоді матрос Віталій Скакун прийняв рішення: повертатися на міст і підривати його на місці. Він знав, що йде туди, звідки не повернеться…
— «Батон» мені ще перед цим сказав, що, якщо щось піде не так, мовляв, ти іди, а я повернусь, і підірву міст і себе, — гірко пригадує Олександр. — Та тоді я розцінив це як жарт, не більше…
Але Віталію Скакуну було не до жартів. Розуміючи, наскільки важливе стратегічне значення має Генічеський автомобільний міст і чим загрожує величезна колона техніки ворога, якщо його не підірвати, він прийняв те єдине, на його переконання, можливе у тій ситуації рішення — загинути, та не пропустити рашистів, тобто — здійснити підрив безпосередньо на місці.
— На той час ми підійшли вже майже під самий міст — були метрів за 30 від нього, — каже Сашко. — Доповіли командирові, що не виходить, і отримали наказ відходити. Та Віталік кинув мені: «Саня, відходь, я все зроблю!», взяв капеемку (КПМ — конденсаторна підривна машинка. — Авт.) і побіг до мосту. Ще розвернувся до мене, посміхнувся й побіг далі. А секунд за п’ять пролунав вибух…
Вибух був надзвичайної сили. Орися Олексіївна - мати Героя каже, хлопці під час поховання Віталія 2 березня розповідали їй, що вибухівки було стільки, що цілком вистачило би, аби підірвати три дев’ятиповерхівки… Олександр же, розповідаючи про ступінь руйнації, говорить, що цікавився, шукав у відкритих джерелах, і дійшов висновку, що й досі, десять місяців по тому, важка техніка пересуватися Генічеським мостом не може. А тоді у танкової колони рашенвермахту шансів не було жодного. Стрімкий бліцкриг орди на півдні України було уповільнено, а українське командування завдяки подвигу сапера матроса Віталія Скакуна виграло дорогоцінний час для передислокування підрозділів та організації оборони. Так жертовність Віталія зберегла життя сотень і сотень українських захисників.
Балюк Володимир Петрович - український військовик, сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України посмертно.
25-річний головний сержант Володимир Балюк загинув 5 квітня 2022 року на півдні України. У бою знищив дві ворожі бойові машини десанту та чимало живої сили росіян. Однак отримав осколкові поранення, несумісні із життям.
Народився Володимир Балюк на Волині, у селі Сереховичі нині Ковельського району. Після закінчення ліцею вступив до Луцького національного технічного університету. Попри це, марив армією, намагався потрапити до Академії прикордонних військ, де навчався старший брат. Із військовим вишем не склалося, тож Володимир вирішив підписав контракт із 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою ЗСУ. У 2016 році юнак потрапив у зону АТО.
Володимир служив у Пісках поблизу Донецького аеропорту, тут постійно були обстріли з боку ворога. Побратими називали його «Балу», такий позивний обрали через схожість із прізвищем.
«Він був надійним, спокійним та виваженим, чесним і справедливим чоловіком. Не було таких питань, які б він не зміг вирішити», – пригадує офіцер-десантник з позивним «Одін», друг та безпосередній командир Балюка.
На початку квітня підрозділ, в складі якого 25-річний Володимир Балюк командував штурмовою групою, вів наступальні дії. Десантники мали закріпитися в одному з населених пунктів на півдні України. Проте противник, щоб зірвати наступ, кинув танки, бронетехніку та чимало живої сили.
«Зав’язався важкий, жорсткий та потужний бій. Несподівано, на правому фланзі з’явилася ворожа бойова машина десанту, яка йшла прямо на наші бойові позиції. Володимир помітив бойову машину та відразу «підсмажив» її з «Джавеліну». За кілька хвилин з’явилася ще одна БМД противника. Володимир миттєво схопив до рук «NLAW» та підбив дугу «Беху». Вона теж запалала. Бій продовжувався. Контратака окупантів захлеснулася. Рашисти почали відступати, прикриваючи свій відхід вогнем з усього наявного озброєння. Саме в цей момент Володимир отримав смертельне осколкове поранення…», – описує останні бій побратима Одін.
Загалом, під час того бою, штурмова група, якою командував сержант Володимир Балюк – знищила чотири БМД та багато окупантів.
Десантник із чималим бойовим досвідом, від початку повномасштабного вторгнення Володимир Балюк боронив український Південь. Рідні і досі не можуть повірити, що його життя обірвали осколки ворожих снарядів.
Павло Олегович Сбитов — майор Збройних Сил України, учасник російсько-української війни. Герой України посмертно.
Народився майбутній герой на Львівщині – у селі Березець нині Комарнівської громади. У 15 років вступив у Військовий ліцей імені Героїв Крут. Потім була академія сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, факультет бойового застосування військ.
У родині Павла Сбитова не було військових, тож батьки не схвалювали його вибору. Але після вишу юнак потрапив в 503-й окремий батальйон морської піхоти, і одразу закохався у цей рід військ. Павло із побратимами опинився на передовій, був 2016 рік.
Уже за рік Сбитова призначили командиром роти. І він зробив її зірковою. 2019 року рота під керівництвом талановитого морпіха виграла конкурс, ставши найкращим однотипним підрозділом Збройних Сил України.
«Морська піхота — це сім’я, бойовий дух, це всі один за одного!» — Павло Сбитов
«Його називали «Академіком» – це був позивний командира роти, і він дістався Павлу «у спадок» від попереднього. Але то був виправданий позивний – Павло Сбитов був дуже розумною людиною… Його характер і професійний досвід гартувались в умовах війни… Його дуже поважали навіть старші військові, якими керував. Він був хорошим товаришем, вірним своїй боротьбі, своїм побратимам, нашій спільній перемозі», – розповіли побратими.
Про підлеглих молодий командир турбувався, умів їх чути.
«Головне – вміти розуміти людей, дослухатись, вникати у їхні проблеми й допомагати вирішувати їх. Тоді підлеглі відчувають твою підтримку й підставлене плече», – зізнавався Павло Сбитов.
Також разом зі своїм батальйоном Сбитов взяв участь у багатонаціональних військових навчаннях «Agile Spirit 2019» («Спритний дух 2019») в Грузії, де був нагороджений як один із найкращих військовослужбовців.
Із початком повномасштабної військової агресії росії воював на передовій. Майор Павло Сбитов успішно виконував бойові завдання, не допустив оточення та розгрому підрозділів 53-й окремої механізованої бригади.
У березні 2022 року під час бою біля Євгенівки на Донеччині із силами противника, що переважали, Павло Сбитов зазнав смертельного поранення. Підрозділ, яким керував героїчний морпіх, взяв на себе удар трьох батальйонно-тактичних груп однієї із мотострілецьких дивізій росії. Офіцер до останнього залишався разом зі своїми вояками і керував відбиттям атаки.
Денис Вікторович Самофал — український військовослужбовець, лейтенант 128 ОГШБр Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України посмертно.
21-річний лейтенант Денис Самофал, позивний Таліб, загинув 15 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі села Нова Кам'янка Херсонської області. Офіцер три години тримав бій для заходу основних сил, але ворожий обстріл обірвав його життя.
Денис родом з Донеччини. Мешкав у місті Українськ. З дитинства мріяв стати військовим, тому після школи й обрав цей шлях. Навчався у Львівській національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Був завзятим патріотом.
Після випуску молодого офіцера відправили на службу у Збройні сили України. Брав участь в ООС.
Під час повномасштабної війни Таліб захищав Україну у лавах 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Командував взводом. У квітні його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
«На війні життя змінюється, але краще бути там, ніж у тилу. Мене злять люди, які, знаючи, скільки воїнів гине, спокійно сидять, бухають, матюкаються. У нас там помирають, а вони тут веселяться. Я ще розумію, якби вони робили щось для армії, а то хлопці, яким 20 років, мають гинути», – розповідав Денис в інтерв’ю у липні 2022 року.
Як розказали у прес-службі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, з перших днів повномасштабного вторгнення батальйон Дениса Самофала стримував навалу окупантів на Луганщині.
"В якийсь момент ворог зумів прорвати позиції підрозділу, відтіснивши його на другу лінію оборони. Попри поранення ноги, Денис Самофал зі своїм взводом спочатку знищив російську піхоту, яка прикривала танк, а потім особисто підбив танк кількома пострілами з гранатомета", — згадують бойові побратими Дениса.
Також Денис Самофал брав участь у боях на Донеччині та у звільненні Херсонщини.
"15 жовтня поблизу села Новомиколаївка під час зустрічного бою було поранено, розрахунок автоматичного станкового гранатомета. Командир взводу наказав евакуювати поранених, а сам особисто зайняв місце стрілка й завдав вогневого ураження ворожій піхоті. Після чого перегрупував два відділення й продовжив штурми", — розказали у пресслужбі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Цього ж дня російські війська з танків обстріляли позиції українських захисників, під час якого Денис отримав смертельне поранення. Офіцер три години тримав бій для заходу основних військ.
Мурашко Данило Геннадійович — український військовий льотчик III класу, майор, учасник російсько-української війни. Повний лицар ордена Богдана Хмельницького.
Мріяв стати льотчиком з двох років і загинув, виконуючи останній політ.
24-річний військовий льотчик Данило Мурашко, позивний Посіпака, загинув 27 січня 2023 року поблизу селища Шабельківка на Донеччині. Під час виконання бойового завдання його літак підбив ворожий винищувач. Пілот до останньої секунди відводив літак від житлових будівель, через що не зміг безпечно катапультуватися. Це був його 141-й бойовий політ.
Данило народився в місті Ніжин Чернігівської області. Закінчив загальноосвітню школу №9. Потім навчався у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. У 2020 році закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Після випуску молодий офіцер був направлений на службу до 299-ї бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. За роки служби пройшов посади від льотчика до командира авіаційної ланки авіаційної ескадрильї.
З перших днів повномасштабного російського вторгнення Данило обороняв небо над Україною від окупантів. Виконував бойові завдання у різних гарячих точках та успішно нищив ворога.
27 січня на Донеччині Данило загинув. Він виконував свій 141-й бойовий виліт. Його командир в цей день виконував з Данилом політ в парі.
"Я як зараз пам'ятаю, готуюся до вильоту, повертаюсь, а він за мною сидить, без настрою. Я кажу: "Данька, ти чого без настрою?", а він говорить: "Та, Палич, я за сьогодні не зробив жодного вильоту, і вчора я не політав і позавчора". "І у тебе через це немає настрою? — "Ну три дні пройшло війни, а я ні разу не допоміг своїм хлопцям". Я повернувся, подивився чергу, повертаюсь і кажу: "Якщо хочеш, можеш сходити зі мною". І він: "Так, звичайно!", — поділився згадками командир другої ескадрильї Ростислав Лазаренко.
Останні його слова, згадує Ростислав, були в ефірі: "Я відвернув!". І він відвернув літак від населеного пункту.
Коли піднялися в небо, винищувач противника випустив ракету, яка влучила у літак Данила.
З 24 лютого пілоту вдалося знищити близько 600 окупантів, 70 одиниць броньованої техніки, та понад 80 автотранспортних засобів, а у свої 24, Данило Мурашко був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України "Сталевий хрест" та орденами Богдана Хмельницького, першого, другого, та третього ступенів.А вже посмертно офіцеру присвоєно звання майор.
«Брат був життєрадісною людиною. Завжди веселий, усміхнений, на позитиві, багато жартував. Данило з дитинства мріяв літати. Його мрія здійснилася і він уже не уявляв свого життя без неба. Брат був мужнім та відважним, ставив цілі та йшов до них. Він справжній Герой, Воїн, Чоловік, який врятував безліч людей. Останні його слова були в ефірі: «Я відведу». І він це зробив: відвів та врятував життя цивільного населення. Дуже пишаюся тим, яка він людина. Людина з великої літери», – розповіла сестра загиблого Ольга.
«Майор Мурашко Данило Геннадійович, льотчик, повний кавалер ордену Богдана Хмельницького, прекрасний хлопець, друг, син, чоловік, колега. Запам’ятаю його як хлопця, котрий завжди посміхався. Ще одна наша пташка, котру забрало небо в вічний політ… »
Володимир Васильович Примаченко — український військовослужбовець, старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України посмертно.
Війну Володимиру Примаченку судилося побачити тричі. Спочатку його, молодого прикордонника, у радянському союзі відправили «виконувати інтернаціональний обов’язок» до Афганістану. А роками пізніше, досвідченим бійцем, без пафосних прив’язок пішов виганяти ворога вже у своїй країні — у 2014 та у 2022 роках.
Народився у Кривому розі в 1965 році. Із самого дитинства займався боксом, неодноразово виступав на змаганнях, взимку улюбленою грою був хокей. Паралельно із тим ходив у музичну школу, вчився грі на баяні, а також самотужки опанував гру на гітарі.
Одразу після навчання у середній школі, пішов служити до армії. Про неї синам не розповідав та був проти, щоб діти проходили цю ж школу виживання.
АФГАНСЬКА ВІЙНА У 18 РОКІВ
У 18 років юного та недосвідченого Володимира відправили до далекої азійської країни — Афганістану — на війну. Там українець служив як бортовий механік та кулеметник гелікоптера МІ-8.
У гірському та жаркому Афганістані Володимир прослужив півтора року. Пізніше, маючи родину та дітей, чоловік не розповідатиме про страшні події тієї марної війни. Згадував лише хороші моменти: яких побратимів мав, як винахідливо вони пристосовувались до незнайомої країни, як спілкувались з місцевими тощо.
Проте три роки тому в інтерв’ю для ЗМІ Володимир таки розповів про враження від афганської війни. І вони не були такими приємними, як ті, що згадував у сімейному колі. Тоді чоловік говорив: «Найгірші враження були, коли втрачали побратимів. Тих хлопців, з якими 5-10 хвилин тому спілкувався. Це були дуже сильні враження для молодих ще хлопців. Це психологічна травма. Була злість!».
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ ТА МИРНЕ ЖИТТЯ
Після війни чоловік розпочав нове життя. Переїхав з Кривого Рогу до Херсона. Пізніше, на Майдані Володимира спитають звідки він, і той скаже: «З Херсону». Після того побратими дадуть йому позивний «Херсон».
У вже місті-герої Херсоні, Примаченко отримав вищу освіту в локальному університеті за спеціальності «Менеджмент та управління персоналом».Адаптуватися до цивільного, мирного життя молодому чоловіку допомогло кохання. Її звали Олена.За рік відносини переросли у сімейні. А згодом родина поповнилась двома синами.Сім’я живе спокійним життям. Майже кожні вихідні Володимир із друзями ходить на рибалку та охоту. Родина чекає на старшого сина з морського рейсу та й гадки не мають, як сильно зміниться їхнє життя…
БОРОТЬБА У РОКИ МАЙДАНУ
За подіями 2013 року Володимир Примаченко уважно слідкував з екрана телевізора.
«У той час я якраз прийшов з рейсу та був вдома. Пам’ятаю, як батько злісно коментував побиття студентів на Майдані Незалежності. Він не розумів, як взагалі так складається, що спецпідрозділ «Беркут», який ніби має захищати людей, дозволяє собі нещадно бити дітей. Він постійно запитувався: «Що з цим робити?» — пригадує старший син.
Відповідь пришла наступного дня, коли у новинах Володимир побачив масовий протест українців на вулицях Києва та на Майдані Незалежності.
Тоді, за різними оцінками, на мітинг вийшли від 500 тисяч до 1 млн протестувальників. Це вже був Майдан, який ми знаємо і який увійшов в історію.
«Якось мама переказувала татові новини, і повідомила що виступав „афганець“ на телебаченні та запрошував усіх на Майдан. Тоді тато не знав, що це був Олег Міхнюк — Герой України, який пізніше загинув на Луганщині. Після того батько нашвидкуруч зібрав речі і купив квиток на найближчий потяг до Києва. Мама намагалася його затримати, але тато сказав — там твориться історія України і я маю там бути», — переповідає молодший син Ярослав.
Третього грудня на Майдані Володимир розпитував, де знаходиться «афганський» намет. А вже вже за кілька днів він, у складі восьмої афганської сотні, в спартанських умовах відстоюватиме європейські інтереси України.
На той час «анфганцям» на Майдані поставили конкретну задачу — бути щитом між протестувальниками і «Беркутом». Втім, чим більше Володимир та його побратими знаходились на головній площі Києва, тим краще вони розуміли, що в Україні відбувається справжня революція.
«Тепер вже не батько, а ми спостерігали за подіями на Майдані з екрану телевізора. Все палає, все у чорному диму, гарі… Схвильовано дзвонимо татові, щоб дізнатися, як він там. Натомість він не думав, що ми в режимі онлайн бачимо, як розгортаються події, та заспокійливо нам відповів: «У нас все нормально. В наметі п’ємо чай», — з усмішкою згадує Ярослав.
ПІСЛЯ МАЙДАНУ — НА ВІЙНУ
Повернення Володимира до сім’ї з Майдану в Херсон було недовгим.
Він волонтером поспішав на схід України. Навесні 2014 року, коли був створений 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар», чоловік почав возити теплі речі, спорядження, медикаменти та їжу хлопцям на передову. А вже за місяць він разом із побратимами-афганцями добровільно поповнив ряди захисників у складі цього батальйону.
«Я був у рейсі, коли батько мене набрав та повідомив, що йде воювати на схід. Сказав: „Треба хлопцям допомогти“. Матері попросив не казати», — говорить Андрій.
У липні батальйону «Айдар» була поставлена задача допомогти бійцям одної з бригад вийти з оточення у Луганському аеропорті, вивезти поранених та, власне, розблокувати аеропорт. Операцію бійці виконали за кілька днів. Однак, Володимир дістав важке поранення і дізнався про звільнення аеропорту вже у шпиталі.
«Ушкодження він отримав через розірваний між двома танками фугас», — кажуть сини. Військових ушпиталили до Харкова, а звідти відправили до Києва.
АКТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ У КИЄВІ: ЗАБІГИ, СВЯТА ТА ВОЛОНТЕРСТВО
У 2015 році Володимиру запропонували посаду у Державній службі у справах ветеранів. А за три роки — очолити київський відділ Міністерства у справах ветеранів України.
Нове Міністерство створювали на зразок «свій до свого», коли ветерани допомагають іншим ветеранам адаптуватись до суспільного життя та працевлаштуватись.
Робота Володимиру подобалась. У неї він занурювався максимально.
«Батько допомагав воїнам з лікуванням і психреабілітацією. Про нього казали: «Допомога 24/7». За його сприяння видали два томи книги «Нескоренні» (автор Валентина Розуменко), в яких розповідаються історії реальних людей, які пройшли війну. А ще, завдяки його ідеї в Україні започаткували «День Добровольця» (14 березня, — ред.) та «День Кіборга» (16 січня, — ред.). За ініціативи батька створили Консультативну Раду у справах ветеранів війни та сімей загиблих захисників при Президентові України. Окрім того, він заснував ГО «Українська асоціація інвалідів АТО», — перелічує Андрій.
Окрім того, Володимир був співорганізатором щорічного забігу — «Шаную воїнів, біжу за героя України». З сотнями учасників та тривалими пробіжками по центру Києва. А в цьому році цей забіг відбувався у різних кутках світу, де тільки є українці.
Цей період життя Володимиру подобався. Чоловік перевіз родину до Києва. Робота й здорове дозвілля з рідними — все, що було потрібно Герою для спокійного та затишного життя, яке, здавалось, налагоджується…
ВІЙНА ТА СЛУЖБА В ТРО
Як і у більшості українців, ранок 24 лютого в родині Примаченко розпочався швидко та нервово.
Дружину та молодшого сина Володимир відправив на захід України. А сам залишився у Києві. Тоді ніхто й не підозрював, що бачаться з батьком востаннє. Всі, окрім Андрія, який тоді був у рейсі.
«Його голос був знервований, а це батькові непритаманне. Він стисло описав напружену ситуацію у місті та наголосив: йде до військкомату», — згадує Андрій.
Проте там Володимиру відмовили у мобілізації: мав другу групу інвалідності внаслідок війни в зоні АТО. Вийшовши звідти, він зібрав побратимів-айдарівців та добровольців, і пішов у ТРО м. Києва.
«Він був одним з ініціаторів та координатором створення ТРО в одному із районів Києва. Там він був командиром роти. І вже в другій половині дня 24-го лютого чоловіки були готові до оборони столиці», — додає він.
Родині Володимир подробиці локальної оборони не розказував. Мовляв: все закінчиться, сядемо за стіл і вже тоді розповім, як воно було. Навіть телефоном близькі говорили обережно: практика від 2014 року.
А коли захисники спільними зусиллями витіснили російських найманців з Київщини, айдарівці рушили на схід України. Як колись у 2014 році…
Родині Володимир сказав: «Зараз у нас є можливість закінчити цю війну. Назавжди. Хто як не ми це зробить?!».
І він поїхав.
НЕ РІВНИЙ БІЙ Й МИТТЄВА ЗАГИБЕЛЬ
В середині травня цього року їхня рота укріплювала позиції на Донеччині. Дружину заспокоїв: «Їду ненадовго. Треба нашим допомогти».
Своїми солдатами Герой опікувався, як синами вдома. Одним на пост принесе торбину з водичкою та цукерками, іншим — по ще одній парі шкарпеток на нічне чергування. І таке турботливе відношення проявлялось у всьому. Мудрий, врівноважений та завжди позитивний командир Примаченко «Херсон».
«Складно, але ми справимось», — стисло відповідав на повідомлення родини Герой.
І лиш за кілька днів до загибелі старшому сину зізнався: сили нерівні. У ворога багато важкої техніки, якою він безперестанку гатить по позиціях ЗСУ. Втім найтяжчий бій був попереду.
5 червня Володимир разом із трьома військовими з роти намагались зупинити ворога на позиції, де стався прорив. Їх почали накривати усім, чим можна. Смерті уникнути було неможливо…
«Єдине, знаю зі слів побратимів, він загинув миттєво, і не відчував болю… Побратим, який опізнавав батька, сказав: від тих травм не мучився…», — зітхає Андрій.
Це сталося під Бахмутом, де ворог дотепер залучає усі свої резерви й контратакує.
Додому тіло Героя повернули на десятий день. Труну не відкривали — заборонили побратими, оскільки полеглий захисник мав сильні поранення. Зі слів синів, це і на краще. У пам’яті батько залишиться неушкодженим та усміхненим.
Поховали Героя на Лук’янівському кладовищі, на алеї загиблих воїнів.
Лев Валерійович Пашко — український військовослужбовець, лейтенант Національної гвардії України, учасник російсько-української війни. Герой України.
Лев Пашко народився 21 травня 1999 року в місті Києві.Прийшов в ОЗСП «Азов» у 2017 році, щойно йому виповнилося вісімнадцять років. Юнак не вагаючись обрав собі позивний Хорус — ім’я давньоєгипетського бога полювання, неба і війни. Наш український, «азовський» Хорус, почавши службу солдатом і пройшовши кілька курсів підготовки, вправно бив загарбників, захищаючи місто-герой Маріуполь.
Командир роти «Азову» Лев Пашко. У свої 22 роки випускник Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» має чималий список воєнних заслуг, що зробив би честь сивочолому ветерану.
Лев — досвідчений лідер, який вміло керує підпорядкованим підрозділом, успішно виконує поставлені завдання та безжалісно знищує ворога. Завзятістю та сміливістю він надихає побратимів на перемогу України.
На початку повномасштабної війни 26 березня з боку села Гнутового противник здійснив чергову спробу прориву оборони захисників Маріуполя. Група гвардійців під командуванням лейтенанта Пашка виступила назустріч ворогу. Коли показалась ворожа техніка, Лев упевнено поцілив із гранатомета в одну із російських БМП-2. З палаючої машини стали вистрибувати піхотинці, але другий постріл не забарився і восьмеро загарбників зустріли свою загибель в українському степу.
«Азовці» Наші спецпризначенці перейшли у контрнаступ, спалили майже всю техніку та перевели у категорію «двохсотих» щонайменше 30 окупантів. При цьому лейтенант знищив дев’ятьох загарбників, а одного взяв в полон, а також захопив уцілілу БМП та радіостанцію противника.
28 березня силам агресора вдалося прорвати оборону наших військ між селами Гнутове та Черненко. Розвідка з’ясувала, що росіяни планують переправити через річку Кальміус три танки та шість вантажівок. Зведена група під командуванням Хоруса висунулась у напрямку руху противника. На щастя, було вже темно, коли окупанти розпочали переправу. Приховано наблизившись до ворога на відстань прямого пострілу, лейтенант Пашко поцілив у танк та вантажівку. Зав’язався бій, упродовж якого Лев знищив щонайменше 13 російських солдатів та 3 вантажні автомобілі з боєприпасами.
Завдяки героїчним діям спецпризначенців та, зокрема лейтенанта Пашка, окупанти зазнали величезних втрат і відступили. Противник продовжував кидати до Маріуполя живу силу та техніку, і, попри шалений спротив українського гарнізону, стискав кільце навколо міста.
1 квітня 2022 року загін противника вийшов на околицю Маріуполя й заходився обладнувати блокпост. Лейтенант Пашко чудово розумів, що ворожий підрозділ переважає «азовців» і чисельно, і озброєнням, до того ж його з кількох боків прикривала артилерія. Та попри все це «Хорус» наважився на штурм. О 15:30 він спланував дії підлеглих, довів порядок висування та роботи кожному з підлеглих, а вже о 16:45 на місці ворожого блокпосту майорів прапор України.
П’ятнадцятьом відчайдушним гвардійцям «Азову» протистояли близько пів сотні російських окупантів, танк та чотири бойові бронемашини «Рись», проте у результаті бойового зіткнення було знищено всю техніку та половину особового складу ворога.
Але сили були не рівні.Під час прориву з маріупольського порту 2-го батальйону полку «Азов» спільно з групою розвідки до заводу «Азовсталь» виходив останнім пішки, оскільки не вистачало техніки для транспортування усього особового складу.
Його група опинилась в оточенні росіян у Приморському районі. Єдиним шансом урятуватись був прорив на "Азовсталь". Їхній бій зафільмували ворожі дрони. "Я був на правому березі Маріуполя. Ми були відрізаними від заводу. Поранених ми не залишаємо. Усіх помістили в машини. Я вирішив, що піду пішою групою. Ми завели групу, прорвалися через лінію оборони вночі. Це було щось схоже на фільм "Врятувати рядового Раяна", - згадує Лев Пашко.
На світанку вони стали видимою мішенню для ворога. Від єдиного форпосту Маріуполя "Азовсталі" їх відділяла лише річка Кальміус. Росіяни почали артобстріл.
"Мостом перевести таку кількість людей було неможливо. Він прострілювався з усіх боків. Знайшли рятувальні плоти, натягли мотузку. Спочатку перетягнули поранених, а потім за пріоритетами. Найздоровіші люди наприкінці. Майже всі переправилися, залишилася лише наша група. Осіб 50. Ми потрапили під артобстріл. Нас помітили. Я отримав поранення. Здавалося, що мені ногу відірвало", - згадує боєць.
Порятунку було очікувати нізвідки. Поруч був лише його друг. Він теж був поранений. "Тоді з'являються хлопці, як принци на білому коні, під час артобстрілу. Перетягують нас та евакуюють просто під обстрілом", - каже він.
Побратими тягнули поранених, серед яких був Лев. Останні 100 метрів до "Азовсталі", каже, були найдовшими в його житті. Коли він опинився в імпровізованому шпиталі комбінаті, шансів вижити було обмаль. "У мене було зараження крові. Температура 41,5. Це біла ніч проти 16 квітня", - каже Лев.
21 травня захисники "Азовсталі" вийшли. Виконали наказ вижити. Лева виснажені побратими несли на ношах. Із пораненою ногою він потрапив до шпиталю тюремного типу. Полон - випробування навіть для найміцніших. Здавалося, каже він, це ніколи не закінчиться. Закінчилось за чотири місяці 21 вересня 2022 року звільнений з російського полону.Їх обміняли."Азовець" Лев Пашко 134 дні перебував у російському полоні. Під час оборони Маріуполя, на "Азовсталі" написав коротке повідомлення своїй коханій: "Ти вийдеш за мене?". Втім, остаточне "Так" дівчина сказала лише тоді, коли боєць повернувся із російського полону – тиждень тому.
З Діаною вони зустрілися вже за добу. Він офіційно надягнув на палець обручку з діамантом: її віддала його мама. Попереду у нього ще кілька операцій на нозі. Лев упевнений, що на весіллі буде танцювати на своїх двох, і вже рахують скільки буде гостей.
Олег Симороз — учасник російсько-української війни, громадський активіст, юрист. До повномасштабного вторгнення брав участь в акціях проти забудови зелених зон та історичного центру Києва. У лютому 2022 року вступив до лав 112-ї бригади ТРО. Воював на Ірпінському напрямку. Потім підрозділ Симороза перемістили на Донеччину. У жовтні 2022-го він підірвався на протитанковій міні під Кремінною. Втратив ноги, пошкодив руки та обличчя. Нещодавно Олега виписали з лікарні після першого етапу лікування та реабілітації.
Історія від самого Олега
Це сталося 20 жовтня 2022 року на кордоні Донецької та Луганської областей за населеним пунктом Торське, що близь Дібрової й неподалік населеного пункту Кремінна. Наш підрозділ виконував бойове розпорядження. Висувалися на нові бойові позиції на нуль, звідти мали просунутися далі й закріпитися на нових позиціях ворога. Я сів за кермо Nissan Navara, оскільки за день до цього вже виходив на нуль на цьому авто й хоч трохи знав специфіку доріг та місця, де працює ворожий міномет.
На деяких ділянках русня працювала мінометом з 2-3 км. Близько 6 ранку ми почали рух. Дуже важка дорога з лісових пісків, це жахливе місце русня поетично прозвали "Шервудським лісом". Треба постійно тримати газ та тримати кермо, яке постійно хоче викинути тебе з дороги.
Проїхали Торське — останній населений пункт, де між зруйнованими будинками були ще хоч якісь цілі хати.
Міна в сірій зоні
Ми їхали чітко в колії, довкола було багато підірваної техніки й валялись колоди дерев, які не давали змогу на цьому місці рухатися інакше. Переднім водійським колесом машина наїхала на русняву ТМку (протитанкова міна). Підрив…
Темінь. Сон. Мозок, який панікує, що він не давав розпоряджень спати, а отже відбулася трагедія. Приходжу до тями. Був у броніку та касці. Обличчя все в крові від “поцілунку” мотора. Нічого не бачу, тому перша думка, що втратив зір. Усе це різко забувається. Пекельний біль у ногах, відчуваю, як виливається кров. Це міна відірвала мої обидві ноги й поламала обидві руки.
Від “поцілунку” мотора зламало ніс, зуби, лицьові кістки та щелепу. Сильно попекло пальці на правій руці. Починаю кричати від болю, вирубуюся. Знову приходжу до тями, але вже не реагую на пекельний біль, починає працювати адреналін, мозок панікує: "Роби, щось, ми зараз помремо в цьому лісі". Переламані руки не реагують на рухи.
Короче сиджу, паралізований і розумію, що вихід — тільки кричати. Волаю на весь ліс кілька хвилин. Нарешті підбігають пацани,бачу як реагують хлопці, розумію, що це вони не через машину… Далі кажуть: «Братику, ми допоможемо». Їх повикидало з машини. Усі відносно цілі.
«Байкал», який сидів праворуч від мене, отримав теж від міни. Йому попекло обличчя, зламало ніс, осколки залетіли під око та були за міліметри, щоб забрати в нього зір. Я знову вирубаюся…
Наш бойовий медик взводу Ваня Микулин, який сидів позаду мене, вилетів з машини й отримав контузію.Він підбіг до мене і ще в машині наклав турнікети на нижні кінцівки. Далі пацани прибрали мотор, бо мене затиснуло. Дістали й поклали біля машини. Ваня сказав, що я дуже важкий і що треба шукати транспорт.
Зважаючи, що ми дуже "елітний спецпідрозділ", звʼязку в нас не було,Хлопці правильно вирішили бігти шукати транспорт, бо до стабілізаційного пункту з нашої точки близько 20 км, тому нести мене пішки через ліс — це явна смерть і добре, що хлопці це розуміли.Через приблизно 15 хв підрулюють хлопці, вони дорогою зустріли наших сусідів — десантників 81 ОАеМБр, які теж їхали з евакуації.
Обережно підкотилися й погрузили мене з "Байкалом" та погнали на евакуацію. Дорогою перегрузились в евак, який приїхав забирати "Стафа", що вранці отримав кулю по пузу, був тяжкий (живий, усе добре, не захотів списуватися, далі воює). Менш ніж через годину після вибуху я був на стабілізаційному пункті. Сказати, що це диво, — нічого не сказати…
Стабпункт, Краматорськ, Дніпро
На стабілізаційному пункті Олега почали фарширувати: трахіастома, кисень, кров, крапельниці... Звідси його оперативно грузять в реанімобіль з екіпажем іноземних медиків. За кілька годин він був на операційному столі лікарні Краматорська. Тут його вперше побачив батько, з яким Олег служив в одному батальйоні.
У Краматорську він побув кілька годин, далі реанімобіль та евакуація в критичному стані в Дніпро. Перші години він тримався непогано, вже на підʼїзді до Дніпра організм почав підздавати: температура 40,6 та падіння тиску. Привезли в Дніпро, у лікарню імені Мечникова пізно ввечері, стан критичний, самостійно вже не тримав тиск. І тут основний ризик був у тому, що його треба було невідкладно оперувати, а організм був, не в тому стані.
Прокинувся на операційному столі, біль… не можу нічого сказати через трубку в горлі. Нарешті мене помітили — "Ви нас чуєте?", питає директорським голосом лікарка. Киваю .
Далі топова фраза: "Давай єму наше зєліє))", — каже лікарка анестезіологу. Звичайну анестезію в моєму стані давати було не можна. Ну, а далі в мене почалися вертольоти, потім озеро з риболовлею.
Кажу собі: "Олег, це ж не по-справжньому, це від препаратів", і відповідаю собі: "Та я знаю, рибу не лякай тіко". Ну, коротше, це наркота була…
Нарешті нормально прокидаюся, бачу на одне око, інше сильно вдарене, там кровотеча, тому нічого не бачив, зараз уже краще, але зір упав у два рази. Радію, як дитина, що бачу. Далі дивлюся, що є руки хоч і в гіпсах усі, думаю, що супер, але значить, я тут не через руки. Підійшов батько, пояснив, що сталося. Сказав, що мама з Владою вже їдуть сюди. Я відверто почав нервувати, якою буде їхня реакція.
Мама та Влада підтримали хлопця морально. Далі розповідає хлопець, що були два тижні пекла, два тижні найважчих в його житті.Але 22 числа вже було очевидно, що пішов некроз… І тут був дуже простий вибір: або некроз забере нирки й життя, або заберемо ногу вище від коліна. Так я став з подвійною ампутацією вище колін — це найскладніша ампутація при протезуванні.
Коли батько розказав, що з нами сталося, я був в такому шоці, що живий, що на цьому моменті перестав заганятися через ноги.
За два тижні хлопець не поспав не разу.
01.11.2022 оперують руки, стан яких дуже поганий, але не такий поганий, як ніг, все ж таки зберегли пальці.
02.11.2022 вдома. Київ, збирають обличчя: ніс, кістки під повіками та верхню щелепу.Зняли трахіостому, почав говорити. Боротьбу за життя було виграно, а реанімацію назавжди послано за російським кораблем.
Далі день через день оперували, зашили ноги. Зняли без анестезії залізо з рота, почав їсти та приймати всіх, кого налякав. Температурив я ще десь місяці два. Іноді я психологічно провалювався. Важко було лежати в одному положенні.
Реабілітація
Одна приватна клініка столиці забрала Олега на безкоштовну програму.Сюди він приїхав, нічого не вміючи. Він навіть сідати сам не міг. Через кілька місяців зміг повністю сам себе обслуговувати — це були чудові відчуття. Незалежність, емоції просто не передати. Це заслуга моїх найкращих у світі реабілітологів.
Протезування
У липні завершив ходити на тренувальних протезах. Це просто дві палки, на яких ти ходиш, як косолапий ведмідь. Але за кілька місяців Олег навчився ходити.На елоктронні коліна було закрито збір на 5 млн. Я, мабуть, уже повністю прийняв історію з ампутацією і власне нормально це виводжу. Намагаюся брати від життя все, бо живемо раз, ну я другий)) - каже герой.
Олег Русланович Олива — майор Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що відзначився у ході російського вторгнення в Україну. Герой України (2023).
Військову кар'єру розпочав у 2015 році, вступивши на навчання до Військової академії в Одесі.
Під час російського вторгення в Україну — командир аеромобільної роти 81-ї окремої бригади ДШВ України. Брав активну участь у бойових діях в населених пунктах Щастя, Геївка, Чермалик, Станиця Луганська, Кремінна, Рубіжне, Сєвєродонецьк та Білогорівка Луганщині. Попри те, що двічі був пораненим, десантник Олег відмовлявся від евакуації та залишався на позиціях зі своїм підрозділом.За цей період зі своїм підрозділом знищили п'ять танків ворога, вісім БМП, понад сотню військових противника. Велику кількість противника було взято у полон.
Саме майор Олива разом зі своїми побратимами знищували ворога у танковій засаді, постійно штурмували та захоплювали взводно-опорні пункти противника, а тепер успішно продовжують тримати оборону Білогорівки, що на Луганщині. За час широкомасштабного вторгнення Олег разом зі своїм підрозділом знищили п’ять танків ворога, вісім БМП противника та брали полонених пачками.
Олег розказує, як їхній підрозділ зайшов у Білогорівку Луганської області з певними завданнями.
— Тоді ми повинні були проводити наступальні дії в напрямку Новодружеську. На той момент проти нас стояли «вагнерівці». Вони були добре озброєнні та в них такий принцип, якщо вже опинилися у тій шайці, то кожен бойовий вихід для них, як останній. В принципі, ми і сприяли тому, щоб вони не поверталися додому. Дуже довго і важко ми вели прямі бої з «вагнерівцями»… Саме тоді брали дуже багато полонених. З тих представників «другої армії світу» мені найбільше запам’ятався один, якого взяли під Кремінною. Тоді мій підрозділ штурмував взводно-опорний пункт противника. Після того, як ворог почав тікати, один із них залишився і близько 40 хвилин відстрілювався. Я ухвалив рішення «подавити» цю позицію броньованою машиною «Козак». Коли вже взяли його, окупант був поранений і виправдовувався, що взагалі не стріляв. Це було абсурдно і смішно. Жоден з полонених ніколи не усвідомлює того зла, яке вони принесли на нашу землю. Всі свято вірять в те, що тут когось треба «асвабаждать». Коли я починав відкривати їм фото наших міст до того, як кацапські окупанти вдерлися на нашу землю і після їхньої окупації, то вони хитають головою і вважають, що роблять усе правильно. Просто зазомбована нація бовдурів.
Ростислав Павлович Лазаренко — український військовий льотчик-штурмовик, підполковник Повітряних сил Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Кавалер Хреста бойових заслуг, повний лицар ордена Богдана Хмельницького, кавалер ордена «За мужність» III ступеня. Герой України.
Ростислав Лазаренко боронить небо з перших хвилин повномасштабного вторгнення. Під час свого першого бойового вильоту він потрапив під ворожий вогонь, але спрямував російські ракети на їх же бронеколону. Пілот дивом дотягнув до аеродрому на пошкодженому літаку з мінімумом палива. З того часу він здійснив сотні вильотів і наблизився до рекорду легендарного українського льотчика Івана Кожедуба.
● Пілот є командиром другої ескадрильї у 299-й бригаді тактичної авіації ЗСУ. Працює на штурмовику Су-25.
● Льотчик є одним із перших, хто був нагороджений Хрестом бойових заслуг, яку заснували у 2022 році.
● 24.02 захисник з побратимами вивів з-під обстрілу шість Су-25.
Повітряні бої 24 лютого: як працювали українські пілоти
Ростислав Лазаренко — випускник Харківського університету Повітряних сил. Саме його курс став першим у виші, який під час навчання освоїв бойові літаки. Одразу після закінчення пілот приєднався до лав 299-ї бригади тактичної авіації ЗСУ імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, пілоти якої літають на штурмовиках Су-25. Згодом став командиром другої ескадрильї.
У ніч з 23 на 24 лютого штурмовик перебував на авіабазі у Мелітополі як старший оперативної групи. Групу підняли по тривозі і наказали готуватися до вильоту: треба було вивести літаки з аеродрому.
«Ми не знали, чи буде велика війна, але хлопців своїх я готував до найгіршого сценарію. Ми постійно працювали над своєю підготовкою: як будемо летіти, куди, на які аеродроми. Кожен зібрав необхідні речі для раптового відрядження. Коли почався обстріл, нам зателефонували з бригади й повідомили, що Україна у вогні, що основний аеродром теж під ракетним обстрілом. Не хотілося вірити, що це почалося. Але сталося саме те, до чого готувалися», — згадує військовий.
Пілоти одразу ж зайняли місця у кабінах, але ще до вильоту в один з транспортних літаків Іл-76, що також стояли на аеродромі, влучив ворожий снаряд. Штурмовикам пощастило — злітно-посадкова смуга залишилася цілою.
«Ми починаємо запускати двигуни, і в цей час перед нами вирулює інший Іл-76: стає прямо на руліжній доріжці й у нього щось починають завантажувати. А в нас шість Су-25. Тож ми всі вночі під команди авіаційного техніка прорулили під крилом того Іла. Злетіли, а вже на маршруті я побачив, що майже скрізь щось горить і вибухає… То була страшна картина, яка навіки залишиться в моїй пам’яті», — розповів Лазаренко.
15 травня 2023 року пілот здійснив свій 300 бойовий виліт — це найбільша кількість серед усіх льотчиків серед льотчиків Повітряних сил ЗСУ. Він наголошує, що це число — зовсім не те, чим би йому хотілось пишатись.
«Кожного разу відчуваєш страх, думаєш, чи провернешся цього разу, чи, може, це останній політ… У нас немає однакових вильотів. Деякі просто не хочеться згадувати, але вони все одно приходять уві сні з хлопцями, яких втратив у бою. Ніколи не забуду, як Даня Мурашко встиг прокричати “Я відвернув”, а вже за мить я побачив влучання ракети. І це лише один із трьохсот бойових вильотів… Нормальна людина тікала б від усього цього, але ти маєш бути тут, вести за собою в бій, бо там, на передку, на тебе чекають наші воїни, які тримають лінію оборони до останнього подиху, і вони теж хочуть жити, вони також втомилися від цієї війни, але вони стоять, і ми мусимо», — каже Ростислав Лазаренко.
Ерік Глеба - лікар із Закарпаття, який врятував понад 100 військових.Ця історія про людину, яка в цивільному житті займалась звичайною буденною роботою, простіше кажучи — працював лікарем швидкої допомоги. Час від часу, у вільну годину, він допомагав військовим, а саме − вчив їх надавати першу медичну допомогу.
Проте широкомасштабне вторгнення росії в Україну змусило чоловіка задуматись над тим, де більше знадобляться його знання і вміння. І, як згодом виявилось, відчуття не підвели — за останні чотири місяці російсько-української війни Ерік Глеба — закарпатський лікар, евакуював із поля бою понад 100 поранених! Рятував захисників у Кремінній, Старій Краснянці, Ямполі, Закітному, під Лиманом та ще в багатьох гарячих місцях Донбасу. Часто евакуйовував побратимів під вогнем ворожої артилерії, декілька разів під час касетного обстрілу з російських «Ураганів».
Відповідними Указами Президента України його нагороджено орденом «За мужність III ступеню» та медаллю «За врятоване життя».
− Ще під час навчання в інтернатурі медичного факультету Ужгородського національного університету я поїхав в один із секторів району проведення антитерористичної операції. Це було у 2015 році. − пригадує Ерік Глеба. — Був там у ролі інструктора з медичної підготовки. Тоді й побачив усю «братську любов» російських імперіалістів до України. Вчив військовослужбовців Збройних Сил України всьому, що знав та умів сам. Звичайно, за короткий час багато не зробиш, проте намагався закарбувати в головах наших воїнів головні моменти: як правильно надавати першу медичну допомогу пораненому та евакуювати його з поля бою.
У 2015-му молодого амбіційного та цілеспрямованого медика запросили на навчання тактичній медицині за системою ТССС (навчальна програма з надання невідкладної медичної допомоги потерпілому в умовах бойових дій, під обстрілом противника або в екстремальних умовах. — Авт.) до Естонії. Там Ерік отримав сертифікат інструктора з такмеду і вже вдома, на Закарпатті, регулярно проводив для українських військовослужбовців подібні курси.
− Я отримав диплом хірурга, але потім змінив кваліфікацію і деякий час працював лікарем медицини невідкладних станів в Ужгородській станції екстреної медичної допомоги, — каже Глеба. — Оскільки в медиків не було тоді військової кафедри, військового звання мені не присвоїли. Проте я все одно допомагав військовим, регулярно проводив для них швидкі курси.
У 2019 році Ерік підписав контракт із 128-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою. У складі батальйону їздив на ротації в райони проведення операції Об’єднаних сил, де надавав медичну допомогу тим, хто її потребував. Усі тоді дивувалися, як професійний лікар не є офіцером, проте для нього це не головне, пріоритетом є врятовані людські життя. Так він і став санінструктором у медичному підрозділі «Закарпатського легіону».
− У такі моменти відчуваєш себе безсмертним, − іронічно посміхається Ерік. — Ти знаєш, що потрібно негайно надавати допомогу та витягати людей із пекла. Не задумуєшся, що буде далі, а думаєш, як швидко та безпечними стежками провести евакуацію постраждалих. Напевно, поранених зо двадцять, яких мені доводилося евакуйовувати, були в надкритичному стані. Їх по дорозі до шпиталю в нашому евакуаційному автомобілі я дістав практично з того світу.
− Хороший медик на передовій — це сотні врятованих життів, − продовжив Глеба. — Впевнена та професійна його поведінка додає сил пораненому, він поводиться спокійніше, адекватніше. Дуже важливо, коли воїн знає свого медика та довіряє йому. Я намагаюся бути саме таким…
Побачивши на вулиці воїна, продемонструйте невербальну подяку, жест пошани - приклавши руку до серця, як спосіб подякувати людям у формі на вулиці, чи будь-де, не порушуючи при цьому особистого простору ветеранів.
“ Багато ветеранів принципово не носять камуфляж у мирному житті. Але для них дуже важливо відчувати вдячність за те, через що вони пройшли: за смерть, за страждання, втрату близьких побратимів. Відчувати, що це не дарма, що суспільство цінує ці зусилля”
“ Ми маємо дякувати кожного дня прокидаючись і засинаючи.Це вкрай важливо”
Шановні Герої України,
Не вистачить слів, щоб виразити всю нашу вдячність і повагу до Вас за вашу неймовірну мужність та відданість рідній Україні. Наші воїни ….Вдячність щодня, Ви - найкращі з найкращих, справжні супермени, якими пишається кожен українець.Кожен крок уперед - це сила наших воїнів. Завдяки Вам Україна стоїть міцно та продовжує боротися. Саме там на лінії фронту, здобувається свобода й незалежність для майбутніх поколінь. Ви стоїте на передовій в боротьбі за нашу незалежність та свободу, готові віддати життя заради кращого майбутнього для всіх нас.
Ваша безстрашність в обличчі небезпеки та ваша відвага важливі як ніколи. Ви - символ нашого єднання, сили і волі до перемоги. Ви вчите нас несамовитої солідарності та віри в справедливу справу. Ми завжди будемо пам'ятати Вас та ваші подвиги. Ви - наша надія і наша гордість.
Слава кожному й кожній, хто захищає Україну!
Предвічний Творче, Боже миру і добра, своєю незбагненною силою стань сьогодні на захист твоїх вірних синів і дочок, які, ризикуючи власним життям, стали на захист свого народу.
Будь для кожного з них силою і міццю, вірною опорою в момент випробувань і світлим горизонтом в сутінках загроз. Увінчай їх зусилля перемогою добра над злом, правди над брехнею, справедливості над образою. Підведи кожного, хто спіткнеться; поверни кожного, хто загубиться; повесели кожного, зраненого серцем; Воскресіння даруй всім полеглим за своїх братів і сестер. Зроби їх надійною опорою для українського народу - його щитом і його надією. А в грізному клекіт бою дай кожному з них сили і відваги не зійти з дороги, що веде до остаточної перемоги.
Боже, нехай буде завтра, і нехай буде мирний Світанок, а на його сторожі нехай вірно стоїть відважний захисник України — український воїн! Амінь.
Слава українським воїнам!
Слава Україні !
З великою повагою і вдячністю !
