День міста Одеса

Історичний період, на території північно-західного узбережжя Чорного моря, починаючи з VI століття до н. е. і до нинішніх днів. Нині у цьому регіоні розташоване українське місто Одеса, найбільше місто на півдні України. Перші ознаки людей на території сучасної Одеси та поряд з нею належать до епохи верхнього палеоліту (58-38 століття до н. е.). Першими людьми, які оселилися на Одещині, були неандертальці, що жили біля сучасного села Іллінка, за 20 кілометрів від міста, а у селищі Усатове, що знаходиться у передмісті, було знайдене величезне поселення часів енеоліту. На території, що нині займає сучасна Одеса у VI-II століттях до нашої ери давні греки заснували дванадцять колоній. З найбільших з них можна відзначити «Гавань Істріан» і «Гавань Ісіякон». Переважно жителі цих колоній займалися рибальством і мореплавством. Однак, через кілька століть ці колонії прийшли у занепад. Приблизно, у 375 році нашої ери Одещину зайняли гуни у ході Великого Переселення Народів. Згодом, у VIII—X століттях на берегах північного Причорномор'я домінували давньоруські племена тиверців та уличів. У XIV столітті у місцевому степу запанувала Ногайська орда із з того часу нечисленне місцеве населення складали, здебільшого, татари. Тоді ж на місті Одеси існувала генуезька факторія «Джинестра». Близько 1324 року усі землі між Дніпром і Дністром були завойовані Великим князівством Литовським і вони заснували поселення «Качибей» разом із фортецею при ньому. Після втрати впливу на цей регіон Качибей захопили османи, населений пункт був перейменований на «Хаджибей». 1765 року османи відбудували стару литовську фортецю, назвавши її «Єні-Дунья». Османську фортецю неодноразово штурмували запорізькі козаки, а також військові Російської імперії. Однак, остаточно фортифікацію та поселення було захоплено вночі між 13 (24) вересня і 14 (25) вересня 1789 року. Російські військовики під командуванням каталонця Хосе де Рібаса, а також чорноморські козаки під командуванням отаманів Антона Головатого та Захарія Чепіги.

В II—VI століттях у північних районах Одеської області жили слов'янські племена черняхівської культури, поселення яких під періодичними напливами кочовиків — аварів, булгарів, хозар, угорців у VI—IX столітті були суттєво скорочені. У V—VIII століттях — у межиріччі Дунаю та Тилігулу осіли алано-булгарські племена, яких за часів Київської Русі витіснили та частково асимілювали слов'яни. У VIII—X століттях на берегах північного Причорномор'я домінували давньослов'янські племена тиверців та уличів. У «Повісті временних літ» сказано, що: …улічи і тіверьци седяху бо по Дністру, пріседяху до Дунаеви. Бе множьство їх; седяху по Дністру оли до моря, і суть гради їх і до цього дня…

Наприкінці XIV століття, при правлінні Вітовта у Великому князівством Литовським, відносини між литовцями та татарами покращилися й вони почали активно торгувати. На той час у північно-західному Причорномор'ї було лише два великі порти — Білгород-Дністровський та Очаків. Однак, цього було недостатньо, з огляду на те, що литовське керівництво торгувало ще й з Османською імперією. З 1362 року після битви на Синіх Водах війська Великого князівства Литовського розширили свої володіння та вийшли до Чорного моря (до узбережжя Північного Причорномор'я), заснувавши наприкінці XIV століття — на початку XV століття місто та порт Коцюбіїв та торгову пристань біля неї. Першу писемну згадку польського історика Яна Длугоша про порт Kaczubyeiow (Коцюбіїв) датують 1415 роком.

Впродовж наступних років у місті проводилася робота по відновленню зруйнованих у часи війни споруд. До 1948 року в Одесі було відбудовано усі найважливіші портові та промислові споруди. Вступили в дію нові великі підприємства — заводи фрезерних верстатів імені Кірова, радіально-свердлильних верстатів, дослідно-механічний, «Пресмаш», «Поліграфмаш», автоскладальний, кабельний, «Автогенмаш» тощо. Наступні роки з історії Одеси, починаючи з 1950-х, багато у чому були пов'язані з розвитком будівельної справи. Так у 1968 році на Новому молу було побудовано сучасний, морський порт. 1950 року рівень з переробки вантажів у порту вдвічі перевищив довоєнний. Станом на 1975 рік, житловий фонд міста склав рекордну кількість квадратних метрів — 12 мільйонів, що у два рази більше ніж 1940 року. Також у той час виникли нові міські райони: Південний, Південно-Західний, Північно-Східний та Таїровський.Однак, поряд із розвитком промисловості та будівництва Одеса втратила своє значення, яке вона мала майже зі свого, так званого, «заснування» у 1794. Місто отримало неофіційний статус провінційного. Окрім того, якщо у місті будувалися нові мікрорайони, то історичний центр майже не відновлювався, що призвело до занепаду багатьох пам'яток архітектури. Теж саме відбувалося і з комунікаціями. Радянська влада, окрім іншого, намагалася у будь-який спосіб змінити цінності місцевих жителів. Тоді у варварський спосіб знищувалися кладовища та храми, переписувалася історія, а також спортворювалися факти про славетних осіб, які за короткий час зуміли створити на місці невеличкого селища Хаджибей велике європейське місто, «Південну столицю імперії». Великий внесок у занепад культури та загальнолюдських цінностей в Одесі додала й політика партії, яка призвела до масового виїзду за кордон, майже усієї еліти. Після війни радянська влада не дала змоги відновити у релігійному центрі місцевих лютеран, соборі святого Павла, церкву. Приміщення спочатку слугувало спортивним залом. Після декількох пожеж пам'ятник архітектури перетворився майже на руїни. Особливо руйнівною була остання пожежа, що сталася у 1976 році, у ніч з 8 на 9 травня на День Перемоги. 1977 року відбулося урочисте відкриття літературного музею у палаці Гагаріних.[